легені

Приклад 1:
Я ходив поміж біженців, напівотруєний пахощами, зеленими й червоними спалахами, співами, — мене отруїти легко — всім, що вигадали ці безпашпортні шукачі багатого німецького бога, Володаря Германійської Брами, до якої вони встигли протиснутися в останню мить — хто з корабельних трюмів, а хто з завошивлених тамбурів, правдами й неправдами, через хабарі, підкупи, вбивства, благання, жебрання, підставляння піхви, задниці, через гру на шкіряній флейті, через Львів, через Польщу, через горло, через легені, через вісімнадцять кордонів і тридцять митниць — як еміґранти, музиканти, чорнороби, чаклуни, секс-автомати, погорільці, дисиденти, бандити, повстанці, сміттярі, гівновози, продавці троянд по ресторанах, сутенери, комуністи, маоїсти, студенти права і філософії — вони таки встигли, змогли, скрутили, видерли ПЕРВЕРЗІЯ 28 для себе цю землю, цю Німеччину, цей добробут, ці спальні мішки в підземних переходах, вони зробили ці міста кольоровішими, ця добра працьовита самовіддана Німеччина зігріла їх і нагодувала і напоїла тощо, але вони ще чогось від неї хочуть, ще чогось випрохують у свого спільного, проте вигаданого бога — чого ж вони ще хочуть: лісів, струмків, альпійських верхогір’їв, замків, музеїв, продовження візи, крові, тепла, чуйності, грошей, автомобілів, може, гро­ мадянства вони хочуть?.. Я ходив поміж них, ніби причмелений, ніби в усьому винний, ніби причина причин цього дебільного світу… Я трохи відпочину.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 2:
— Федір саме тоді зауважив (усередині все зупинилося, а тоді крізь легені почали падати кусні вогню, але він зусиллям волі якось зупинив цей обвал), що в Ілька фосфоризують очі точнісінько так, як вони фосфоризували в Тараса Нагірного, коли він і Федір, ледве впакувавши до єдиного вільного таксі Марійку, Оришку Козелець й Безручка з виваркою-барабаном та гускою (яка на прощання крізь вітрове скло вистромила з авта абрикосову шию в напрямку Федора й грудним голосом проказала «Gallia est omnis divisa in partes très…»), самі вскочили до підземного Гаражу за рогом, звідки, не чекаючи, заки поліція, яка щойно почала прибувати на місце колотнечі, ще здалеку розпікши сиренами повітря, закінчить облаву, вичистивши найроз’юшеніших з тераси «Під зеленим розмарином», — підвальними сполучними коридорчиками й тунелями, крізь які Тарас знаходив лише для нього вирізнювані з пітьми проходи, вийшли під двері української католицької церкви. Правда, тоді Федір, який дав себе тягти вперед Тарасові, часами мав враження, ніби вони мандрують не лише підземними гаражами (зрештою, не тягнися ж під усім містом суцільні гаражі?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
тому що це воскресіння порушує межі часу, виділеного Євгенові на земне існування, тривалість подальшого Євгенового життя залежатиме від її, материної, волі, і тут він, Покиньчереда, ще раз нагадує: її син житиме так довго, як вона триматиме над ним захисну руку, і нехай вона ще одне пам’ятає: людині, навіть матері, навіть тій, що любить над усе свого сина, не завжди під силу завдання янгола- охоронця, тому нехай вона, Пошелюжна, ще раз зважить, чи вона подужає, не надломившися під ношею, дотримати цю угоду, на що, самозрозуміла річ, Пошелюжна нетерпляче киває головою, закликаючи небо й землю в свідки, мовляв, вона витримає на своїх плечах весь тягар земної кулі, не те що якусь там угоду, і тоді Панас і бачить, як над мертвим Євгеном з’являються дві хмари: чорна й світла, з’єднані в одну, і як Покиньчереда, востаннє ніби з невимовним сумом глянувши на Пошелюжну, на яку він більше ні разу не глипне, поволі наближає правицю до цієї подвійної хмари, і тієї ж миті вони відділяються одна від одної, і в ту досить невелику щілину між ними (яка дедалі настирливіше нагадує Панасові розтяте живе черево з оголеними нутрощами, тому що поміж хмарами з-під трикутником відгорненої набік важкої бганки з людської шкіри Панас бачить кишки, як це він бачив, коли на перший поверх до ще порожньої їдальні «УЖАСУ» внесли були з розпанаханим черевом Сергія Татигу) — Покиньчереда занурює по лікоть руку, але хоча Покиньчереда щораз глибше занурює правицю між хмари (Панас заціпеніло дивиться на Покиньчереду, тільки його маніпуляції відбуваються так блискавично, що око не встигає з овальної плями вирізнити поодиноких рухів), він одночасно ніби занурює руку Євгенові в груди (Панасові цього не видно, однак це він точно знає, попри те, що Євген неторкнений лежить на мармуровій плиті так само, як лежав досі, і Покиньчереда навіть не обертається до нього) і робить усередині грудної клітки рвучкий рух, ніби нігтями розриваючи м’який, злоякісний вузол, від якого обидві хмари, набравши подоби легень-крил, бож вони і Дихають, і вилискують блідавосиніми перами, двома розтятими Уздовж циклопічними півлійками розлітаються на боки й ляпають мокрими верхівками легень об баню, аж по церкві розходиться лУна, від якої Панасові забиває віддих, і від цього з кожним ударом слабшого ляскоту (властиво, це навіть не ляскіт, а майже людський хРип) легені-крила, доти блідавосині, репаються на криваві Шматки, які на очах зніченого Панаса виклешнюються в рачки, хреветки, лянґусти (адже саме відтоді в Панасові й утвердилася Певність, що справжні бокоплави живуть не в воді, а в людському типі, і це він згодом і намагався відтворити на полотні, експериментуючи, як віддати ту зовсім відмінну, ні на що не подібну, ніби підсвітлювану зсередини фіялкову червонавість панцерів, стеблистих очей і клешень, що в його мозку назавжди заклякли у видиво, яке, не виключене, знаменувало собою лише один з пробних щаблів до Страшного Суду, — видиво, як, заламуючися вгорі, легені-крила вибухають рачками, креветками, ланґустами), щоб, не долетівши до амвону, обернутися туманом і розчинитися в повітрі. І тієї ж миті, як вони розчиняються в повітрі, Євген, на голих грудях якого видніється кілька краплин крови від професорового невидимого втручання, глибоко зідхає й широко розплющує очі, а за хвильку знову їх заплющує, бо його одразу ж клонить у сон, як після щойно подоланої тяжкої хвороби.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”