лаяти

Приклад 1:
Звісно, усіх цих тонкощів, що коштували йому, Сороці, невідновного душевного спустошення, яке згодом знайшло свій відбиток у вчинках, котрі скерували його, Сороку, туди, де він ледве чи розраховував опинитися, він ніколи не роздивився, якби тітка так ретельно сама не доклала рук, аби збити йому з очей полуду, цим самим унедійснивши значну частину його, Сорочиного, світу й загнавши його на безлюдний острів, з якого він лише за німців у голодному Харкові доплив до суходолу, бо з кожним, дедалі нищівнішим і безжаліснішим розвінчанням власної дочки (тоді він, Сорока, мав враження, нібито це говорить не тітка, а суперниця, шо поре голками живе серце іншій ненависній жінці), тітка ніби спихала в його душу отруйний тягар, шо випалював стовпчик за стовпчиком підвалини його, Сороки, єства (хоча тітці й на думку не спадало, що своїми зізнаннями про невдячну, себелюбну й нехлюйну покійницю, яку, — як це він, Сорока, ще змалечку начувався, адже в їхній родині на всі лади обговорювали тітку з її незрушною любов’ю до Серафими, — тітка мала любити над усе, — що своїми нещадними зізнаннями тітка вибиває небожеві ґрунт з-під ніг далеко фатальніше, ніж режимне безправ’я навколо, що обернуло на помах чарівної палички людей на щурів, до котрих тітка, попри залізну, безцеремонну вдачу, що ніби аж просилася завершитися партійним функціонерством, не належала чи то завдяки незнаному їй самій потайному закрутові в душі, чи то з розрахунку, шо в тіні певніше зберегти голову на плечах, хоча тоді й тінь не рятувала людей, чи просто тому, шо, бувши з природи, за незначними відхиленнями, одноколійною істотою, тітка надто зосереджувала на Серафимі, і тому на інше не лишалося, — всю енерґію й, здавалося, неулузненну любов, шо мирила його, Сороку, з усіма тітчиними вадами, оскільки за цей вияв самопосвяти, такий невластивий тітчиній вдачі, він, Сорока, ладен був дарувати тітці найтяжчі гріхи, і тому коли тітка заходилася йому, Сороці, лаяти покійну Серафиму, сприйнявши його сторопілу мовчанку за згоду, ше заки він устиг шось заперечити, — він із жахом відчув, шо тітка не звіряється, а із засідки, якої він ніяк не очікував, решетить його, Сороку, невидимими кулями в саме соняшне сплетіння, ба більше, що тітка своєю ненавистю до покійної Серафими пробиває охоронну оболонку його, Сороки, бож його почало лихоманити від тітчиних слів, а не від того, що він, врешті-решт не витримавши цих тортур і обізвавши тітку гієною, — чого тітка йому ніколи не забула, навіть коли між ними вже після його хвороби поволі налагодилися взаємини, — як стій, вибіг із дому і дві ночі ночував на лавці в міському сквері, заки продавши тому дивакові-узбекові з люлькою, у котрого трохи згодом він, Сорока, майже до самої війни винаймав мікроскопічний закуток, де вміщався спорохнявілий тапчан, стілець і круглий із дерев’яною тацею нагорі, яку можна було знімати, діжечка-столик, — продавши узбекові батьків єдиний вцілілий ще гімназійний подарунок, срібний годинник, і допозичивши у знайомих решту грошей на квиток до Харкова, від гарячки ледве переставлючи ноги, упхався якось до потягу, де мірою того, як колеса віддаляли його, Сороку, від Алма-Ати, йому ставало шкода і тітки, яка, зрештою, була такою, як вона була, а не ягням, яким її волів би бачити він, Сорока, котрий, за висловом тітки, хворів на манію підрожевлювання дійсности і тому й допускався дурниць, за які його пік сором, — а вже й поготів ставало шкода ні в чому не винної Оксани-Віки, винятково чарівної, розумної й передчасно дорослої дитини, до котрої він, Сорока, встиг прирости усім серцем, виконуючи ролю і принагідного вчителя, і няньки, і батька- й-матері, і від котрої йому так само боліло від’їздити, як і шістьома роками перегодя, вже перед самою війною, коли той дивний, йому, Сороці, самому незбагненний неспокій, що змусив його вдруге податися геть від Оксани-Віки, хоча він, Сорока, їхав із думкою, що невдовзі конче повернеться і якось переманить тітку з Оксаною- Вікою до Харкова, — коли той дивний неспокій таки загнав його назад на Україну, куди він, Сорока, тоді після алма-атинської сварки з тіткою так і не доїхав, повернувшися з півдороги, де йому в Актюбинську після розмови з тим незнайомим чоловіком, що підсів до нього, Сороки, в буфеті й узявся майже проти його волі відчитати з долоні його майбутнє, а зокрема після того, як його, Сороку, з зашморгу вийняла селянка, виломивши задом двері до вбиральні, де він, Сорока, в нападі депресії повісився, — тітчині гнівні слова ніби почали набирати іншого сенсу, якого він, Сорока, доти недобачав, бувши надто засліплений болісним відкриттям, що тітка в своїй дочці любила лише саму себе, і тому з миттю, як Серафима відмовилася бути її, тітчиним, дзеркалом, з тітки й обсипалися материні почуття, відкривши на її місці самицю, яка бачила перед собою не власну кров, а іншу, ворожу їй конкурентку з обвислим від пізніх пологів черевом і затовстими ногами, чого він, Сорока, ніколи не зауважував, вважаючи, що Серафима до самої передчасної смерти лишалася досить вродливою, лише, може, рісочку запушеною жінкою, в якій тітчина злість вияскравлювала тепер самі вади, не лишаючи на мертвій дочці живого місця за те лише, що та посміла раз у житті виявити власну волю, що тітку доводило до сказу, і це тим більше, що він, Сорока, замість підтримати її, тітку, обізвав її гієною й вибіг світ-заочі з її будинку тоді, коли вона, тітка, може, його, придурка, найбільше потребувала, бож, зрештою, її, тітчині, порахунки з дочкою були її власними порахунками, на які вона, як , мала право, у чому її торопленому небожеві випадало б визнати рацію, яку він, Сорока, сидячи в потязі, їй частково й визнавав, хоч і не так, як того воліла б від нього тітка, оскільки те, шо тепер нуртувало в ньому, коли він, Сорока, вже сидів у потязі, який збільшував віддаль між ним і Алма- Атою, було не так визнання тітці рації, як досада на власну неопанованість, — адже те, що тітка так ретельно заходилася в його присутності втоптувати в землю покійницю, цим самим випалюючи йому, Сороці, душу, не було виявом злости супроти нього, дарма шо ті викриття мало не загнали його на той світ, виявивши дірку в його, Сорочиній, вдачі, але, знову ж таки, він і сам винен, шо піддався цьому заганянню, адже тітка чинила те не свідомо, а просто тому, що безоглядність становила частину її вдачі, що здавалося, він, Сорока, уже тоді мав нагоду роздивитися, постерігши не раз і не два, що тітка не звикла оглядатися на інших, включно з найближчими кревними, які для тітки існували не як окремі особистості з власними болями, уроєннями й амбіціями, а як більш чи менш дошкульний мотлох на її, тітчиному, терені посиленої, а чи, — залежно від обставин, стримуваної діяльности, і, властиво, хоч і як це його, Сороку, часами пекло, він також належав до цього мотлоху, байдуже, шо тітка його на свій кшталт любила, — тобто, любила тією мірою, якою вона була спроможна любити, а це означало — вона любила його доти, доки він їй ні в чому не перечив, і на це не було жодної ради, оскільки податливість не належала до тітчиної вдачі, байдуже чи це стосувалося власної дочки, а чи загалом смиренного й тямковитого, лише вряди-годи біснуватого небожа, який попри тітчину колючість і безкомпромісність, котра його, Сороку, і відштовхувала, і вабила, ще з дитинства виніс до тітки сантимент, як до небуденної особистости, важкої, часами навіть неможливої до співжиття, але, за винятком кількох відрухово перебраних від оточення шабльонових уроєнь на зразок єдинонеділимства чи цілком незбагненного, як на тітчину вдачу, замилування у солодкавому малярстві, якось, імовірно, потрібному для внутрішньої рівноваги, оскільки загалом тітці нібито не бракувало смаку, — людини, повністю незалежної у своїх судженнях, що серед отарного перемелювання чужих фраз і примолотковування на голову до смертних ідеологічних шабатурок справді вміла мислити, ніби розсуваючи стіни, — властивість, за яку він, Сорока, тітці багато чого дарував, воліючи, звісно, аби тітка мала трохи менше колючок, бо хоч він і розумів, що за все в житті треба в той чи інший спосіб платити, однак і йому остобісівало сидіти в ожиннику, з якого тітка не вилазила, не виключене, саме завдяки постійному плеканню цього ожинника, що повідгонив від неї друзів і знайомих, яким, за висловом тітки, вона не дозволяла паразитувати на її душі, — вражаючи його, Сороку, — зокрема, коли йшлося не про її, тітчині, особисті справи, а про інших, — вражаючи глибиною й ощіпною чіткістю висновків, аж йому, Сороці, щоразу здавалося, ніби тітка, що поміж усіма квадратовомозкими режимними Сціллами й Харібдами однією ногою вправно петляє по землі, другою міцно сидить у сторожовій вежі, звідки їй, тітці, видно далеко наперед, — і за цю видющість він, Сорока, хоч і як його тітка часами розпікала, ладен був їй багато чого вибачити, а тітка, зі свого боку, — а він, Сорока, далебі, знав, чого коштувало їй це зусилля, платила за його щире, а головне, довготривале й майже самопосвятне поцінування її особи, поцінування, якось конечне їй для повнішого себевияву, тим, що в його єдиному випадку, — і це за тітчиного негнучкого карку, — толерувала навіть його, Сороки, нечуване в їхньому ущент зросійщеному роді демонстративне українство, якось одразу збагнувши, що це той невралгічний пункт, на якому загалом у всьому іншому податливий Сорока твердне й ніби провалюється в інший вимір, і тому від самого початку тітчиних взаємин із небожем між ними ніби сама собою уклалася безсловесна угода з чітко визначеними правилами поведінки: тітка ніколи в присутності Сороки не ганила ціхованого нею як загумінковий кретинізм українства, а він, Сорока, ніколи не таврував у її присутності троглодитного єдинонеділимства, обмежености й хамства, якого тітка не добачала, попри її тямучість, спійману на гачок ефемерного імперського розмаху, здатного, як на Сороку, імпонувати лише хворим на почуття меншевартости покидькам, до яких він, Сорока, хоч і як його дратувала тітка, її ніколи не зарахував би, дарма що його не раз дивувало, як легко людина сполучає в собі цілком несполучне, внаслідок чого ні він, Сорока, ні тітка, кожен скріплений власною правотою, не поступалися позиціями, а тільки, як боксери на ринґу, пружно обминали одне одного, роздаючи в повітря удари), — усі ці тонкощі він, Сорока, ледве чи збагнув, попри те, що, заки він, після невдалої спроби повернутися до Харкова, наводнюваного пухлими від штучного голоду селянами (спроби, спричиненої, може, не так і єдиною за все його, Сороки, перебування в Алма-Аті сваркою з тіткою, чи тугою за Україною, як радше тим навісним неспокоєм, що нагло опав його, Сороку, змусивши, як стій, кинути надійний закуток і вирушити на певну загибель), ще заки він, Сорока, знайшов собі дах над головою в негаданого покупця його, Сороки, годинника, в того дивака-узбека, в якого він, Сорока, прожив майже до війни, — він десь із рік мешкав одним з п’ятьох квартирантів у тітчиному алма-атинському, не надто прострому, будинку, оточеному зеленим клаптиком землі з трьома родючими яблунями, будинку, що його тітка, числячися спочатку сама квартиранткою, а тоді кербудом, вчасно винайняла й ухистилася оформити, як свою власність, і це попри її, тітчине, не надто пролетарське походження, якого вже одного вистачало, аби завести людину на Сибір, поминаючи тітчині досить ризиковані на той час різні дрібновласницькі орудки (ця тітчина звинність і відвага, котрій тітка вміла, де треба, надати навіть вигляду прихованої партійної активности, тим більше викликала в нього, Сороки, щирий подив і захоплення, що тітка, попри її пекельну вдачу, спромоглася залишитися людиною за всіх її мікроскопічноскладних комбінацій і підводних крутійств, улегшуваних їй, може, не так відповідними хабарами з заздалегідь прилаштованих набік грошей від непівських операцій, як тією непоясненною, однак для нього, Сороки, аж на дотик відчутною внутрішньою силою, що за найкритичніших обставин втримувала тітку на поверхні, оскільки тітка завжди вміла послуговуватися цією силою, як віртуоз-ковзаняр кийком, влучно заганяючи чергову шайбу, хоча його, Сороку, не раз дивувало, яким побитом ця непідвладна людській волі вища сила тече саме крізь його досить таки наставлену на поцейбіччя родичку, вряди-годи, коли він, Сорока, не тим боком наближався до тітки, обертаючися й проти нього й змушуючи його притьмом відскакувати на нейтральніший ґрунт, куди не сягала нищівна сила полум’я тієї незбагненної надлюдської сили, що випадково серед тисяч людей, не знати чого, обрала саме його, Сороки, тітку за тимчасове місце свого перебування, цим самим уможлививши тітці не лише фізично вціліти, а й зберегти людську подобу там, де інші, здавалося б, далеко шляхетніші й добріші, ніж тітка, перетворювалися на купку слизу), подробиці, що їх він, Сорока, якби тітка не завдала собі труду його надоумити, ледве чи постеріг, попри те, що майже рік жив із тіткою в тому самому будинку, а тоді аж до сорокового року в тому самому місті, де часто вже після хвороби й, щоправда, не остаточного, але досить таки можливого замирення, часто відвідував тітку, і то не лише заради всебічно обдарованої й рано розумово розвиненої, такої дорогої його серцю Оксани-Віки, що на його, Сороки, очах з дитини почала оформлюватися в дівчину, а й почасти заради самої тітки, може, й справді найцікавішого в його, Сороки, житті, — дарма що часами й вельми небезпечного, — співрозмовника, якого досвід нічого не навчив і який свого часу мало не вкоротив йому, Сороці, віку, своїми гнівними наріканнями на Серафиму виштовхнувши його, Сороку, з улялечкованого надто рожевими ілюзіями кокона, звідки він доти бачив цілком іншу тітку, котра раптом змусила його зазирнути в той душевний колодязь, звідки в нього, Сороку, ніби вцілила чергова грудка мороку, котрої він вже не здолав виштовхнути зі своєї свідомости просто тому, що тут ішлося вже не так і про саму тітку, хоч вона й була призвідницею цієї катастрофи, як про його, Сороки, уявлення про світ, якими кожна людина для себе впорядковує незміренний навколишній хаос, ба більше, тут опинився під загрозою цілковитого знищення його, Сороки, особистий, прокладений кропіткою свідомістю серед навколишньої амебної товчії надійний місток, що його він, Сорока, досі вважав за єдиний просвіток у його, властиво, паралізованому житті, і от цей місток тітка назавжди підмінувала своєю раптовою, такою нищівною ненавистю до власної дочки, про котру він, Сорока, мало не з пелюшок наслухався, як її тітка любить, мовляв, звісно, Бог не вділив тітці лагідної вдачі і тому ліпше про всяк випадок триматися від неї на певній віддалі навіть родичам, однак попри тітчині вади (а хто їх не має, дарма що в кожного вони містяться в різних площинах) треба віддати їй, тітці, належне, бо тітка байдуже, що це ніби несполучне з її вдачею (але чого в світі не трапляється, і тут нема жодних сумнівів), — тітка — втілення в життя тієї безмежної материної любови, яка особисто йому, Сороці, що дуже любив своїх батьків, зокрема матір, котра невдовзі після революції померла на тиф, — завжди здавалася найвеличнішим у природі дивом, на якому тримається все буття, і тому для нього, Сороки, в кінцевому рахунку важило не те, що тітка навіть серед кревняків, за винятком свого старшого брата, а його, Сороки, батька, який завжди боронив сестру, не мала приятеля завдяки своїй негнучкості й колючості, а те, що тітка, попри її залізність, здавалося, тільки й жила, тільки й дихала, що своєю одиначкою, цією неулузненною самопосвятою ніби заклавши одну з найміцніших цеглин його, Сороки, єства, — цеглину, яку тітка, аби виштовхнути його на інший путівець, яким він не хотів простувати, й висмикнула своїми оповідками, сповненими ненависти й сарказму, про невдячну дочку, відтепер жалюгідну й підступну креатуру, якій тітка і після її смерти не могла пробачити, що на тридцять шостому році життя та наважилася зіп’ястися на власні ноги. Властиво, як це він, Сорока, вже дещо пізніше розмірковував, намагаючися рятувати те, що бодай якось давалося рятувати, — якби він, Сорока, не забігав у хмари, може, й справді дещо перечулено сприймаючи несталість цього світу й відштовхуючи від себе попереджувальні сиґнали, аж поки вони падали молотом на його голову, то ця тітчина невгасима ненависть супроти померлої Серафими не захопила б його так зненацька й не обернулася б для нього хворобою, бож перші підземні поштовхи згодом розпечених до краю тітчиних звинувачень супроти власної одиначки він мав нагоду спостерігати, ще коли Серафимі добігав десь двадцять третій чи двадцять п’ятий рік під час його, Сороки, гостини в тітки в Чугуєві.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— Та грiх же брехати i перед ким-небудь, а не тiльки… — Се не буде брехня, i їм треба усе розказати; тiльки як скажеш тепер, а вони, мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тiльки зводжу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись i будуть нас розлучати. Потерпи, моя рибонько, хоч через петрiвку; я так наведу, що вони про мене будуть знати i чути що-небудь непогане; тодi пришлю людей, тодi їм усе i розкажеш.
— Самчук Улас, “Марія”

Приклад 3:
Не знайшовши кожуха, старий Сиваш почав лаяти Романа: — Коли вже нiчого не робить, ледащо, то хоч би вже, йдучи, дверi в повiтцi зачинило! Мабуть, собаки затягли, а хтось потiм узяв.
— Невідомий автор, “186 Sieried Tiemnoyi Nochi Boris Dmitrovich Grinchienko”