лаятися

Приклад 1:
Проте відмовитися від півлітра він, Сорока, таки не наважився, щоб не образити послужливої буфетниці, яка на його очах, ані трохи не маніжачися, різко кинула двом відвідувачам, що до продажу нічого нема, бо проводять ревізію, отож нехай ніхто з них не розсідається на тапчані, здіймаючи хмари молі, й марно не чекає, і ще заки ті вийшли, накрила для нього, Сороки, якому було дуже незручно від надмірної уваги, від котрої ті обидва знітилися й, замість лаятися, з поспіхом шмигнули за двері, — накрила столик, висмикнувши зі стосу згромаджених один на одного два стільці, вдарила кожне сидіння кілька разів серветкою, змахуючи пил і запрошуючи його, Сороку, трохи очманілого від такого прийняття, сісти, а заразом вільною рукою відганяючи охочих, що зазирали до буфету, мовляв, жодні нарікання не допоможуть, така постанова, і торгу зараз нема, і на знак того, що торгу й справді нема, буфетниця вмостилася навпроти нього, Сороки, хоча коли він нарешті підвів на неї очі, аби рішуче вияснити їй, що він, Сорока, не потребує жодного товариства, оскільки йому зараз конче треба побути насамоті, то зауважив, що з ним цокається не буфетниця, а незнайомий із пронизливими маленькими очима й гострим продовгастим обличчям, наче виструганим із людської кістки для сатанинських заклять, чоловік, який кишеньковим ножиком ріже чайну ковбасу на асиметричні шматки й кидає собі в рот, нестерпно плямкаючи й поводячися так, наче він — давній його, Сороки, приятель, дарма що він, Сорока, бачив цього приятеля вперше й не виявляв найменшої охоти нав’язувати з ним розмови. Однак розмова таки нав’язалася, попри те, що він, Сорока, за весь вечір розтулив вуста лише на одне чи двоє «будь ласка, пригощайтеся», аби не виглядало, ніби він шкодує, нехай і для тричі непроханого гостя, зайвої чарки горілки чи кусника ковбаси, дарма що тієї миті, як він, Сорока, замість буфетниці, зауважив нового співрозмовника, йому в серце вдарила блискавка: чимдуж тікати, знехтувавши найелементарнішими ознаками доброго виховання; він, Сорока, не сміє гаяти ні секунди, бо з цього, на перший погляд ніби й непримітного чоловіка суне морок, який зараз поглине його, Сороку, але хвилиною перегодя, коли заціпенілий мозок нарешті ворухнувся ясною, а насправді безнадійно короткозорою й оманною думкою, мовляв, він, Сорока, як забобонна сідуха дає забагато волі нервам, його, Сороку, опав сором за внутрішню тривогу і, хоча почуття небезпеки не щезло, часами тільки то пригасаючи, то наново спалахуючи, він, Сорока, замість щодуху бігти геть, кличучи Бога на поміч, змусив себе кілька разів щось відповісти своєму балакучому співрозмовникові, який, вочевидь підбадьорившися, заохотився навіть відчитати з руки його, Сороки, подальшу долю, і попри те, що він, Сорока, одразу ж застерігся, що він не пише не визнає хіромантії, а й засадничо не вірить у жодні заглядання в майбутнє, котрі, крім прикрощів, нічого путнього людині не приносять, а цього він, Сорока, зараз найменше потребує, — чолов’яга, не припиняючи говорити, якось особливо звинно на лету вхопив його, Сороки, лівицю, якої він, Сорока, не встиг висмикнути, й заходився на весь порожній буфет вичитувати з піній руки таке, від чого йому, Сороці, мордованому гарячкою, остаточно пішла голова обертом.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”