ледачо

Приклад 1:
Певна річ, що саме в окресленні їхнього нового співрозмовника означає «зовсім вільно» тоді ще ні Самійлові Гаврисеві, ні Тимофієві Худьові і втямки не було, та й звідки в них узялося б знаття, що після другого кухля і трьох келішків коньяку Віктор Платонович, який, здавалося, без жодного галасування, здолає вицмулити ціле барило доброго спотикача, після такої дрібнички заходиться не лише щосили іржати на весь «Медвідок», а й вигарцьовувати, перекидаючи столи з вигуком: «Ще не вмерла Україна!» — і Худьові коштуватиме не абияких зусиль, щоб стримати їхнього компаньйона не тільки «У Медвідку», а й на вулиці, де Віктор Платонович усю дорогу до Худьового помешкання пориватиметься висмикувати з бруку каменюки, аби потрощити вікна усім, хто ледачо спить, замість стояти на чатах миру, добра й справедливости так, як це все своє життя стояв Петрусь Саламаха, його, Віктора Платоновича, найширіший приятель, відходу якого не замінить ніщо на світі, навіть Худьові розповіді про печери, що про них безугаву, ледве встигаючи відскакувати набік від копитів Віктора Платоновича, допитувався Самійло Гаврись. А допитувався він так наполегливо з тієї простої причини, що йому, Гаврисеві, йшлося, звісно, не про ті, до найменших закутин знані з Худьових розповідей печери: Вітрову біля села Коралівки, де Худьо провів дитинство до тієї днини, коли його батько, заможний господар, який і слухати не хотів про синові забаганки вчитися, готуючи старшого сина на ґазду, ставши свідком, як його замріяний Тимофій, орючи, заїхав на сусідове поле, не постерігши межі, відбатожив свого непутящого нащадка, аж той пролежав, не підводячися, півтори доби, а тоді, впакувавши на полудрабок власну кров, що не мала жодного потягу до землі і тому ніколи й не могла бути добрим господарем, сам відвіз сина до міста, звідки Худьо вже рідко приїздив додому, хоча так само, як і раніше, опинившися на селі, одразу ж біг оглядати печери, свої, як він висловлювався, єдині, справжні посілості, — Вертебу чи Млинівську, де, як це Худьо роз’яснював Гаврисеві, викладаючи йому свою теорію печер, він, Худьо, вперше збагнув (не виключене, що цьому деякою мірою сприяло й те, що він заблудився був у ґалерії, з якої два дні не міг знайти виходу), що найдовші, найсліпучіші й найстрашніші печери пролягають не у вапнякових породах, а в людській свідомості, — з чим Гаврись одразу ж погоджувався ще тоді, коли Худьо вперше заговорив до нього на цю тему, подибавши в Гаврисеві відданого прихильника, який на власну руку почав користуватися Худьовими розповідями про печери, як гороскопом, а про ті мандрівні, як піски, печери, котрі, за Худьових визначенням, щомиті виникають у людському мозку, підміновуючи або, навпаки, оновлюючи культури й перебіг світових подій, від чого, самозрозуміла річ, залежала не лише доля всього людства, а й Гаврисева, і тому він, Самійло, й мусів тепер докладніше розпитати Худя, аби використати найсприятливішу констеляцію, згідно з якою майбутнє пливло б не диким самопливом, а бодай згрубша окресленими берегами, бож Худьові розповіді про печери, крім Прояснювати мозок, сповнювали його, Гаврися, ще й подиву гідною певністю: те, що він чинить, доцільне, а саме такої певности він тепер і потребував, перш ніж ступити на путівець, в кінці котрого То звабливо, то загрозливо бовваніла Оксана Несійжито з двома малими дітьми, Устимом і Денисиком, які зовсім не боялися чужого дядечка й наввилередки квапилися, солучи, видряпатися гостеві на коліна, щоб спробувати відірвати йому, Самійлові, вухо, хоча досі Гаврись і в гадці не мав одружуватися, та ще й з удовицею, нехай і привабливою, наче йому забракло гожих дівчат, — тільки Віктор Платонович ніяк не давав Худьові зосередитися, бо саме тоді, як Худьо його нарешті сяк-так уговтав і на втіху Гаврися заговорив про печери, — саме тоді й виявилося, що Віктор Платонович, гарцюючи, загубив дві задні підкови, без яких він, мовляв, не годен стулити й кроку, адже як він і далі ходитиме по клятій бруківці без лідков, він собі до щиколотків позбиває ноги, а що ноги — не молочні зуби, на місці котрих відростуть нові, ліпші, то він, Віктор Платонович, довіку лишиться калікою, чого, звісно, ні Худьо, ні Гаврись не могли допустити, а трму серед ночі й заходилися шукати по всій Празі коваля, якого врешті-решт у глухому завулку десь на околиці таки знайшли й безнастанним гупанням у двері змусили підвестися з ліжка та відчинити кузню; проте коли коваль, трохи прочумавшися, зауважив Віктора Платоновича, він зчинив крик, що до нього привели сатану й відмовився впустити їх до середини, попри наполегливі благання, а тоді вже й погрози Худя й Гаврися, котрим чи не довелося б так і відійти, нічого не домігшися, якби Худя не осяяла рятівна думка спонукати Віктора Платоновича аж тричі перехреститися, аби нетямущий Гефестів нащадок повірив, що їхній приятель не сатана, а таки Боже створіння, після чого переляк коваля дещо влігся і він усіх трьох впустив до кузні і навіть розпалив горнило, але, глянувши на перекошену модну краватку Віктора Платоновича, тут же пожбурив геть від себе обценьки й заявив, мовляв, ліпше йому зараз упасти трупом, ніж підковувати коня, котрий, не знати, чи кінь, чи людина, що вже сама собою надто підозріла обставина, внаслідок якої його, коваля, ще, бува, притягнуть до кримінальної відповідальности, а він, як це на його місці вчинив би й кожний, не бажає собі додаткових клопотів, — відмова, котра однак не завадила справі, оскільки Гаврись, який ще малим кохався в конях, разом з іншими сільськими хлопцями випасуючи й вартуючи норовистих тварин, хоч і давно відбіг практики, досить вправно набив Вікторові Платоновичу підкови, і, коли вони утрьох уже в доброму настрої вийшли з кузні, їм услід ще довго дивився коваль, котрому Віктор Платонович, перше ніж зникнути за рогом, а головне, воліючи підбадьорити надто полохливого сараку дещо суттєвішим свідченням, аби остаточно унедійснити сумніви, чи нічні відвідини в кузні трьох друзів йому не привиділися від зайвого келішка чи поганого сну, помахав рукою і. грімко заіржавши, залишив на брукові купу кінських кізяків, до яких наступної днини коваль водив усіх сусідів, схвильовано оповідаючи про свою нічну пригоду, хоча з кінських кізяків, звісно, не видно було, що їх залишив кентавр.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”