лібрето

Приклад 1:
(15) ОРФЕЙ У ВЕНЕЦІЇ Опера buffa у формі pasticcio на три дії та безліч картин Оригінальна ідея і лібрето — Метью КУЛІКОФФ Дійові особи: Орфей, поет і співець………………………………. Ріна, венеційська красуня………………………… Асклепіо, її охоронець та злий дух……………. Інквізитор………………………………………………. Спарафучіле, найманий вбивця……………….. Смеральдіна Кляріче……………………………………………………. Розалінда Карамбольйо л молоді офіцери, Пантальоне > вони ж — співці,………… Ґалілейо ) вони ж — залицяльники тенор або баритон сопрано бас баритон тенор або фальцет сопрано і меццо-сопрано тенори і баритон агенти інквізиціїконтрабас альт сопраноГолос Еврідіки Дія відбувається в усі часи і всюди, але цього разу — в театрі «Ля Феніче» 153 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ «Симон Бокканеґра»), Дж. Франческо МАЛІП’ЄРО («Орфеїда», «Ґольдо- ніяна», «Венеційська містерія»), Ґеорґа Фрідріха ГЕНДЕЛЯ («Акід і Галятея», «Рінальдо»), Христофора Віллібальда ҐЛЮКА («Деметрій», «Орфей і Еврідіка»), Вольфґанґа Амадея МОЦАРТА («Дон Джованні», «Cosi fan tutte»), Ігоря СТРАВИНСЬКОГО («Орфей») і… кілька тактів з Ріхарда ВАҐНЕРА!
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 2:
163 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ голосно говорив про «правила гри без правил тутешньої полі­ ції», дами обмахувалися віялами, ліву частину партеру під нами було цілковито окуповано Товариством приятелів театру «Ля Феніче» на чолі з їхньою президенткою; настроєні вельми рішуче, вони щось там уже починали скандувати на знак протесту; через усю залу було похило натягнуто золотисту линву — з одного боку закріплену на нашому балконі, другий її кінець губився десь аж за драпіруваннями у глибинах сцени, я вичитала з лібрето у програмці, що вздовж цієї линви, певно, мав відбуватися «турецький політ», залою кілька разів пролетіло прізвище «Кулікофф», хтось ріденько плеснув, хтось нетерпляче свиснув, декорація являла собою все на світі: площу Сан Марко, хвилі лаґуни, Великий Канал, Золотий Палац і багато іншого; Джон Пол Ощирко сів на підлогу в проході між рядами партеру, «є!», сказав Респондент, водячи біноклем по балконах другого ярусу, дали третій дзвінок, десь праворуч від нас кашлянув Ллойд Веббер, від цього почало гаснути світло, диригентові руки патетично злетіли над ямою, завдяки чому почалась увертюра, вона складалася з безлічі інших увертюр, які лягли одна на одну нашаруваннями, так що мені вдалося розрізнити принаймні з десяток авторів, але гадаю, що насправді їх значно більше. З першими ж тактами Доктор заснув, звісивши лисіючу голову на груди і дивлячись уві сні на улюблених рибок, довкола нас метушились якісь технічні виконавці з коротко­ хвильовими раціями та в бронежилетах, можливо, чиясь охорона; я розпізнала одну з тем Доніцетті, але рознощиця оранжади виправила мене, шепнувши «bello Bellini»1, в такому разі це могло походити з його опери про Ромео і Джульєтту, проте її не було заявлено в програмці, а я знаю її лише уривками; диригент уже з самого початку завівся настільки, що мало не вискакував з ями, однак, добивши до кінця увер­ тюру, оркестрові довелося негайно залягти, позаяк на сцені сталося один за одним відразу три різнокольорові вибухи (режисерська знахідка Кулікоффа), на щастя, нікого не вбило і навіть не поранило; це дало змогу розпочати нарешті акцію: сцена була переповнена людом, мішанина одягів аж волала 1 «Чудовий Белліні» (італ.).
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
ПЕРВЕРЗІЯ 164 несмаком, античні персонажі Вівальді, Монтеверді та Стра- винського — в яскравих туніках — доповнювалися середньо­ вічними плащами з «Ріґолетто» і кринолінами з «Травіяти», дехто з акторів залишався у джинсах, окремі бестії вертілися в самих лише трусиках, ще інші — навіть без них; усе це рухалося, кипіло і хвилювалося, зусібіч прошивалося підсвіт- ками та лазерними променями, над сценою виникали світляні контури Кампаніле і вежі Орольоджіо, сирійських колон, літаю­ чого лева, перевернутої ґалери, спеціяльні вітрові аґреґати нагнітали хвилювання свинцевих вод, кораблі в бухті тріщали і перехилялися, сцена крутилася разом із танцівниками, невтішний Орфей співав свою власну арію з опери Ґлюка, але в неймовірно пришвидшеному темпі, адже слід було встигнути до початку дощу, чорна хмара, нависла над островом Джудеккою, таки проливалася на глядачів дощем і градом (кожна градинка була виготовлена з гірського криш­ талю буранськими майстрами, містила на собі інакший малюнок і всього їх було чотириста сорок тисяч); ревіли дикі звірі в околицях Дзаттере, але й вони замовкали від Орфеє- вого співу, — виконавець головної ролі був доволі грубеньким і мав короткі ноги, навіть просторому чорному плащеві не вдавалося приховати округлість його животяри; виконувані зі сцени вокальні партії зовсім не відповідали змістові опери, деякі співці та співачки зненацька включалися в гру зі своїх підсадних місць у партері та на балконах; для того, щоб якось тримати акцію в берегах сюжетного русла, режисером було понавигадувано довгі й нудні речитативи, з яких, властиво, ми й довідувалися (попри лібрето в програмці), що ж відбува­ ється у цій перемішаній дійсності. Слід віддати належне, кавалки різних опер було припасовано один до одного вельми вдало і непомітно, але навіть неозброєному знанням оперо- вого мистецтва вухові було ясно, якими відвертими нитками шита вся ця матерія; під час речитативів публіка робилася неуважною, жлуктила пепсі і хрускотіла солоними паличками, були й такі, що грали в карти або в доміно — щоби не допустити повного розброду в залі, режисер час від часу влаштовував їм нову несподіванку у вигляді вибуху на одному з балконів або люстри, що з розмальованих алегоріями небес починала стрімко падати на голови сидячих у партері, проте 165 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ бувала зупиненою в останню мить, на висоті якого-небудь метра над головами нажаханих меломанів; «на цій сцені співали Малібран і Патті», казала я Респондентові в такі хвилини, «і Таманьйо», доповнював мене Респондент, зіштовхуючи сплячу голову Доктора зі свого плеча, взагалі Респондент був напрочуд зібраний і уважний, майже не відривався від бінокля, почергові арії трьох офіцерів-зловмис- ників під час співецького змагання справили на Респондента враження чогось добре відомого, і справді, перша з них відповідала арії Поліфема з другої частини «Акіда й Галятеї», наступна була серенадою Дона Джованні під вікном Ельвіри, а остання — передсмертною відозвою Симона Бокканеґри з фальцетними вкрапленнями від графа Енріко; у будь-якому випадку це було сильніше, ніж переможний виступ товстуна Орфея; відразу після цього залу пронизав разючий блакитний спалах, підсилений виттям нестерпних, але не міфологічних сирен, що супроводжували надто довге цілування Орфея з на дві голови вищою від нього красунею Ріною, котра, до речі буде зауважити, насправді аж такою красунею не є, та й голос бажає кращого.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”