лишень

Приклад 1:
Кінь станув сливе вкопаний і лишень по цьому розпізнаємо в ньому дещо инше: виявляється ровером, але теж дуже доброї марки. — Я приїхав на ньому зі самої Швеції, — з’ясував пан Апьборак.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 2:
Що правда, то правда: в рабствi народ вироджується, — тлуми, що заповняють київськi автобуси, всi отi сутулi, пом’ятi лицями чоловiки на жокейськи вивернутих ногах, жiнки, похованi пiд тюленистим коливанням сиром’ясного тiста, молодики з дебiльним смiхом i вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не вiдсту‑пишся — зiб’ють з нiг i не завважать), i дiвулi з грубо вималюваними поверх шкiри личинами (зчисть шмаровидло — i оголиться гладенька яйцеподiбна поверхня, як на полотнах Де Кiрiко) та стiйкою аурою якоїсь липкуватої недомитостi, — то наче речi, змайстрованi нелюбовно, абияк, на вiдчiпного: гнали план у кiнцi кварталу, потребували дитини, щоб стати на квартирну чергу, або просто трахнулися десь у парадняку чи, по п’яному дiлу, в тамбурi поїзда (вона їхала колись у такому поїздi, з Києва до Варшави, на фестиваль поезiї, здумати лишень! — хижа навала торбешникiв, плацкартний вагон, затарений бебехами попiд стелю, — товар, ось як воно все у них звалося, зовсiм‑таки науково, на радiсть Карлику Марксу, — сморiд клозета, провислi на однiй завiсi дверi до тамбура, що раз у раз вiдхиляються пiд розгiн тарахкотiння iз повiльним, як мука скреготу зубовного, скрипом, звично бридливий вираз на свiжо‑поголенiй пичцi польського митника, який бере — по пляшцi водки вiд “пшедзялу”, i це ще харашо, запевняють помолодiлi на радощах тiтки, обтрушуючись i витягаючи — уфф, пронесло!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
Ах , про oо він іще міг думати — лише про неї, про Діану, прудконогу Діану з її любим хортом.. І він приїхав сюди у цей дрімучий край, лише аби забутись, випити трохи вина із золотого лаврського кубка наодинці з Патріархом і забутись, забутись.. І ще, може, попросити, вже як прокинеться п осеред ночі в холодному Марийському палаці, заспаного служника зі свічником, щоб він поставив йому на сон платиновий диск Адамо, але не з « Tombe le neige», а той, де він безконечно і сумно співає: бачу тіло її що в полоні освітлених звуків що й сьогодні од всіх поодаль як і колись бачу пальці її що біжать по темніючій шибі — пишуть наймення дзвінке для летючої срібної риби що з місячних плес відлітає раз і назавжди бачу як жінка прощається з рибою бачу як потім іде самотня — обминає струхлявілий час і його світло-темну рипучу гойдалку в неї жести фатальні як волосся у блискавки її танець весільний має ритми глибокі що такі як колодязь зорі бачу пам’ять її що як вода летюча має крило нерухоме бачу сон бездиханний що його вона на крилі несе обережно бачу вирій душі що його лише раз надивитися можна то осінь людська коли облітає волосся і одяг а найпершими очі бачу осінь таку в останньому дні якої у білім гілляччі кісток завивають вітри тож не спиняйте її почужілу для вашого тіла що була од усіх вас наївніша до неї світло запізнилось а тьма наступила для неї опівдні не спиняйте її бо вона пам’ятає про цвинтар і про жито високе вона пам’ятає вона засвічує місяць собою і губами засвічує звуки над колискою вашою бачу її з плачем над домовиною вашою бачу її зі сміхом лишень тоді коли ви засинаєте вона від усіх вас щасливіша на вологім піску танцює і сьогодні вона відходить од вас танцюючи і не каже вам прощавайте Post scriptum Автор закінчив работу і спробував прочитати її авторові «Вер ховного голосу». Йому наче сподобалося.
— Зеров Микола, “Камена”