литися

Приклад 1:
ніяк не ухиститься винести живої води на люди, вчинок, — заради якого він, Свирид, може, й взагалі прийшов на світ, як це незадовго перед цим у розмові обмовився був дядько Данило, — і від цього сльози самі починають нестримно литися Свиридові з очей, а там, де вони скапують додолу, земля стає прозора й розступається перед Свиридом, і він так довго падає вниз крізь поруйнований цвинтар, аж йому ввижається, ніби це падіння триває ціле життя, і якимось робом це і є все його життя, тільки без пізніших подій у ньому, тобто він чує ці події: чи радше вибоїни в просторі, де ці події відбуватимуться, однак самі вони ще не відбрунькувалися від суцільної магми майбутнього, невиопукленого в поодинокі нерозпливчасті з’яви, — але що це його, Свиридове, подальше життя, яке щойно промайнуло перед ним, Свирид відчуває ще й тоді, (хоча невдовзі це відчуття й вивітрюється), як він нарешті після нескінченного падіння, від котрого ниє всередині, опиняється по іншому боці єдиної вцілілої від масового руйнування церковної стіни на базарі, куди його привів голос дядька Данила, якого він уже не подибає в живих, байдуже, що Свирид ще не втрачає надії його побачити, аби якнайшвидше поділитися з ним здогадом, котрий згодом переросте в цілковиту певність, що він, Свирид (звісно, це так боляче, що за першим разом йому не поталанило винести звідти живої води, однак іншим разом він ліпше підготується й надолужить згаяне, навіть якби задля цього й довелося трудитися все життя, бож він тепер уже знає), що він, Свирид, щойно побував на Лемішкових загиблих континентах, про котрі він роками пізніше (тоді, як остаточно помириться з думкою, що, може, його тільки тому Й відпустили з порожніми руками назад, аби він сповістив про те інших) уперше розповість своєму дев’ятирічному Данилові над Атлантичним океаном, коли застарілий тримоторовий військовий літак, що ним Свирид п’ятдесят сьомого року разом з рештою повоєнних запізнілих (частково через хвороби, частково через мстиву чужу ненависть до ще ніяк не видушених і не відданих конопатому на поталу українців, а частково й через свої прислужницькі доноси) емігрантів летітиме до Сполучених Штатів, коли застарілий літак триматиметься двісті метрів над водою внаслідок зіпсування мотора, і Свирид Позенко серед вереску малечі й поодиноких раптових схлипувань дорослих, яким аж ніяк не хотілося до мокрої домовини, на яку загрожувала обернутися кожна повітряна яма, — з секунди на секунду очікуватиме кінця, оскільки він, Позенко, ніколи не сподівався, що літак, який вряди- годи крилами майже черкав хвилі, то поволі набираючи висоти, то знову провалюючися вниз, несусвітенним чудом долетить до Рейк’явіку, де направлять мотор і решту біди, та що всі пасажири на тому самому літаку з короткою зупинкою в Ґузбеї за добу повітряної трясовиці живі й здорові доберуться до Нью-Йорку, замість стати поживою для акул, — причина, чому саме тоді над океаном він, Свирид Позенко, вперше й розповів Данилові про загиблі континенти, про близьку присутність яких йому згодом, хоч і запізно, нагадала та вогняна куля в Індійському океані, в котрій без жодного звуку й сліду на його, Позенкових, очах розчинився зустрічний англійський пароплав, що, не виключене, колись, може, за кілька років, століть або й тисячоліть на тому самому місці знову вирине цілий і неушкоджений, як це, властиво (і Позенко незламно вірив у це) станеться і з його Данилом, котрий офіційно нібито загинув у В’єтнамі, оскільки в смерть старшого улюбленого сина, і то не просто сина, а найліпшої, найдосконалішої частки його, Позенка, він просто не годен був повірити вже хоча б і з тієї, далеко не єдиної, причини (Позенко мав також інші, не менш значущі прикмети й знаки), що Наталка Біланюк, дружина Миколи Біланюка, молода, приваблива, лише трохи загруба п’ятьох Дітей, яка, видно, махнула рукою на американську великомученицьку дієту, від котрої й бабуні плигають худющими козами, і, замість виплекувати в собі осину талію, ціль і завершення марнотного перегодованого життя, на здивування чоловіка й усіх знайомих, раптом записалася до заочного коледжу, ставши студенткою, з якою Позенко трохи довше, ніж звичайно, завів був Розмову дослівно напередодні від’їзду на розшуки синової могили, чи сама Наталка Біланюк, з котрою Позенко трохи поділився своїми плянами (адже з кимось мусів і він поділитися), раптом Розповіла йому, прикликавши небо в свідки, що їй снився Позенків син так, як сняться лише живі, і тієї ж миті він, Позенко, усією істотою відчув, аж кожна клітина спалахнула й заспівала (бо › Наталка лише зайвий раз підтвердила, що він і без неї знав): його Син. Данило, живий, живий, живий!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”