Приклад 1:
«Це не ноги, а час», — пояснює Безручко, й Іванові одразу ж ривками впорядковується зір і пригасає збурення, внаслідок чого Іван і бачить, що це й справді не Безручкові ноги, котрі щойно металево вилискували з-під кілометрового тулуба, а нижній звій галактичної спіралі, який поволі висновується в смужку, що так само поволі відмотується від колеса долі, наче з-під ножа обережно зрізувана в одну довгу лушпину шкірка яблука, й Івана з новою силою поймає страх: коли ця лушпина торкнеться його серця, він помре, так нічого путнього й не зробивши на цьому світі. Щоправда, він ще й сам допаду не добере, що він повинен зробити, але те, що він мусить щось зробити, і то щось винятково важливе, він чує кожною клітиною, ба більше, він знає, тобто, звісно, не цілком знає, а ніби от-от знає: те, що він покликаний вивершити, якось пов’язане з його невситимою жадобою любови, котрої йому, Іванові, з роками дедалі відчутніше бракує, внаслідок чого він відтятий від єдиного життєдайного джерела існування, бо тільки любов і є цим джерелом, хиріє й переводиться на пси, однак цієї думки йому не щастить виснувати до кінця, тому що галактична спіраль входить у нього, випорожнюючи йому середину, і це випорожнення — смерть, тільки чомусь ця смерть, завдяки непередбаченому скорчеві в бутті, який ніяк не мине (не виключене, що й уся світобудова — єдиний живий організм, котрому на мить зсудомило литку?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
