молодик

Приклад 1:
Десь у 70-і роки на порозі моєї київської оселі раптом виріс незнайомий молодик виразно вірменської зовнішности. Виявилося, що то мій племінник Едик, син Ольги, якої на той час уже не було серед живих.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
), а тому й полетів сторчака туди, куди первісно, якби в нього знайшлося більше часу на розмірковування, й гадки не мав потрапити, бо поки кентавр не заговорив про нагальну потребу дитячого виховання, а у зв’язку з цим і про Україну та Мордовію, Цизьо навіть не уявляв, що в його серці зчиниться така буря, наслідком якої він, Цизьо, який після зустрічі на рівнику зі старчиком почав більше, ніж то йому хотілося б, оскільки доти він, Цизьо, ніколи не поповнював тічки страхопудів, почав боятися смерти (тоді на рівнику з ним дійсно трапилося те, чого раніше не траплялося: у ньому наче завалилася якась захисна перегородка, і Середину вхлюпнувся смердючою баюрою тваринний, непід- владний жодним гальмам страх, проти якого Цизьо марно боровся, вДаючися згодом, коли цей страх почав відбирати йому віддих, Навіть до лікарських консультацій, котрі, звісно, допомагали, як Мертвому кадило, оскільки Цизьо жодному лікареві не міг узнатися, що він хворобливо, чого з ним доти не траплялося, хоча Цизьові доводилося не раз заглядати смерті в очі, просто тратить тяму від самої думки про зустріч з тіточкою при косі), тепер, угледівши перед собою загибель, зовсім позбудеться страху перед нею, ба більше, відчує (і, може, заради однієї цієї миті й варто було віддати все життя), що він, Цизьо, мордований страхом смерти, нарешті вільний, яким він ніколи не бував, навіть у дитинстві, і в його середині, яка тепер могла б умістити всю світобудову, така широчінь відкрилася в ньому там, де щойно в тісному закамарку громадилася ущент захробачена туша липкого, давучкого страху, струмує радість, іскристіша від найпекучіших вітрів пустелі, від чого він, Цизьо, просто розчиниться в повітрі, перш ніж його поглине щойно висотана з океану, приплюснена згори, вогняна куля, що, безнастанно вируючи на подобу атомного вибуху, затулила собою обрій саме тоді, як у ній на Цизьових очах, як пилина в соняшному промені, розчинився зустрічний англійський пароплав, випаливши в Цизьовому мозку не пересторогу, а дивну, незрозумілу самому Цизьові, готовість, супроводжувану останнім викиненим прапорцем-сиґналом свідомости, що зараз слідом за пароплавом, про непоясненне зникнення якого в Індійському океані згодом сам Цизьо прочитає в газеті, жменькою попелу розвіється і його, Цизьове, тіло, звідки він з власної волі вийняв старчикове кресало і ще встиг передати кентаврові в надії, що той, навіть як навколо грубша матерія й розпадеться на атоми, врятується за допомогою своїх водяних родичів, бо й справді, ще заки в Цизя остаточно потьмарилося в голові, він встиг побачити (попри те, шо все це відбулося хутчій від удару блискавки, хоч, може, і в трохи іншій послідовності, як це закарбувала пам’ять), як Віктор Платонович єдиним скоком відгородив своїм тулубом (що, не виключене, лише завдяки достатній кількості вогнетривких генів і протистояв полум’ю), відгородив його, Цизя, від смертоносної опуки, котра от-от мала спопелити олюднену Божим подихом глину, якій надійшов час повертатися в твань, віддавши Всевишньому Всевишнє, і саме тоді, як Цизьо відчув: це кінець, кентавр махнув над головою Цизьовим свіжим, ще з краплинами крови, подарунком, який спалахнув у його жилавій руці бузковим смолоскипом, з котрого почали виструмовувати дедалі довші й грубші синьо-жовті прапори у соняшних зайчиках, і вогняна куля поволі (зрештою, не виключене, що то лише Цизьові здалося, ніби поволі, а насправді то не тривало й наймікроскопічнішої частки секунди) відступилася, запавши всередину й уподібнившися до вогняного полумиска, який на очах защербився, набираючи обрисів молодика-човна, а тоді в той молодик-човен з розгону й плигнув кентавр, вимахуючи смолоскипом, як зоряним веслом, і тієї ж миті не стало ні вогняної кулі, ні Віктора Платоновича, — подробиця, що Цизьо ще встиг закарбувати в пам’яті, перш ніж повалився, знепритомнівши, на руки Позенка, котрий відтоді аж до смерти (заснув і не прокинувся, на відміну від своїх хирлявих однолітків, вигодованих не на полтавських галушках, так і не звідавши ні хвороб, ні старечих немощів) не відступав від спаралізованого на лівий бік Цизя, навіть копи той згодом майже й виклигав від паралічу, — не відступав не тому, щоб, як дехто ширив поголоски, витлумачуючи по-своєму і Позенкову поведінку і його пояснення, які не трималися купи, — цією зайвою послужливістю бодай частково відспокутувати свою провину (адже Цизьо не був сам, як палець, на цьому світі, дякувати Богові, мав чоловік і віддану жінку і, попри навколишній для багатьох зайвий і згубний добробут та свої не абиякі статки, надиво нерозбешених, крім найменшої вредної Усті, дітей, а також при доброму здоров’ї старих батьків і зовсім вільно міг обійтися й без Позенкової опіки, — та й, зрештою, якої вже там від Позенка можна було очікувати опіки! — хоча, звісно, Цизьо справді любив товариство Позенка, який, — і цьому не заважала ні різниця поглядів, ні вдач, — після спільної подорожі Індійським океаном, залишивши своїх рідних і близьких, з дозволу ніби назагал рішучої, а тут раптом надто податливої Марини, котрій усі дивувалися, чому це вона терпить у, — нехай і двоповерховій та просторій, — хаті чужого чоловіка, якого ледве витримувала власна родина, — не розлучався з Цизьом чи то на ґрунті спільних, не зрозумілих для невтаємничених, зацікавлень, що, як ніколи доти, відкрили Позенкові Цизьове серце, чи то, як дехто пускав торохту, завдяки Позенковій перед Цизьом важкій, дарма що ніхто до ладу не знав, якій саме, провині), котра містилася, як то сам Позенко одного разу трохи натякнув був Хомі Щупакові, не стільки в самому факті, що він, Позенко, своїми балачками намовив Цизя на ту, як про людське око, фатальну морську подорож, як радше в тій просто таки нестерпній для Позенкового сумління пригадці, що, властиво, він, Позенко, тоді серед Індійського океану своїм недоречним криком спричинився до Цизьового паралічу, бо коли він, Позенко, не дочекавшися, поки Цизьо повернеться, видибав на палубу і в першу мить, не добравши, що й до чого (а воно й важко було Добрати, тому що в каюту, звідки щойно вийшов Позенко, світило сонце, а коли він ступив на палубу, по дорозі лише коротко на одну, Другу склянку не надто міцної, однак конечної для підтримки оганізму, мішанини навідавшися до бару, де розливав напої, сам їх Рихтуючи, Олекса Лебідь, з яким Позенко, замість побалакати про Майбутню Олексину овечу ферму на Тасманії та про винятково Довгорунну породу овець, що на них Олекса збирав гроші, лише перекинувся кількома словами, кажучи, що він шукає Цизя, — то на всьому морському просторі запала глупа ніч, і саме тоді він, Позенко, й побачив те, чого аж ніяк не очікував побачити), побачив, як просто на нього суне повним ходом кількаповерхово освітлений «Джордж П’ятий», і ніхто на обох океанських теплоходах не помічає зіткнення, яке зараз станеться, — він, Позенко, показуючи пальцем на смертельну з’яву (він тоді й сам добрячого страху наївся), щосили крикнув Цизьові рятуватися, хоча рятуватися було нікуди, бо за такого зіткнення, ніхто з них не встиг би добігти не те що до рятувальних човнів, а й до Гумових кругів чи надувних куфайок у скринях поблизу лежаків, і від його, Позенкового, крику Цизьо заточився, заламуючися знизу, а коли Позенко, зорієнтувавшися, що він, не хотячи, накоїв, рвонув Цизя, — чи радше важкий безкостий мішок, на який перетворився Цизьо, — рвонув Цизя до себе, аби той не вивалився за борт при наглому крені корабля, попри те, що досі не помічалося жодної хитавиці, від котрої тепер Позенко ледве тримався на ногах, то щойно тоді він і постеріг: з лівого боку, там, де тільки но височів унизаний вогнями з люків і палуб сталевий, незвично стрімкий, ніс «Джорджа П’ятого», виструмувала з бузкового вогню, поцяткованого жовтками, жива спіраль, на очах Позенка дедалі грубшими кільцями вкладаючися в кулястий, а заразом і видовжений іскристими міхами блакитний вхід, який (як то надто пізно зміркував Позенко, наставившися, що той вхід міститься зовсім деінде, а не просто перед його носом, чого Позенко аж ніяк не очікував, хоч і пам’ятав, що загинулі континенти перебувають у постійному русі, і вхід до них може прочинитися в будь-якому місці земної кулі, як це тепер і сталося, коли він не збагнув, що бузковий вогонь перед ним…) і був тим шуканим входом до загинулих, однак, як знищений дзвін Лаври в Позенковій пам’яті, стало присутніх континентів, куди, як це Позенко останнім часом дедалі більше впевнювався, мусів помандрувати його старший син, єдиний, хто, крім нього, батька, а тепер, Цизя, знав про їхнє існування, і куди й Цизьо заносив був уже ногу, якби його звідти ґвалтовно не вирвав Позенків крик, який і спричинив Цизів параліч, бо від того, що Позенко так нагло крикнув, замість тихцем ступити у Цизів слід, — кулястий, переливний вхід, наче тяжко поранений організм, спалахнув непроникненною з суцільних магмових щитів, які щосекунди напливали один на одного, потовщуючи непроник- ненність, — спалахнув вогняною кулею, що два рази надиво пружно підскочила на палубі, магнієвою відногою лизнувши Цизьові лівий бік, перш ніж за третім, рвучкішим підскоком, змінивши під прямим кутом напрям, перевалитися за борт і без найменшого шереху чи сплеску щезнути в океані, а на тому місці, де вона щезла, поширилася поцяткована короткими сизавими спала хами олійна пляма, єдина видима розпізнавальна позначка присутности загиблих континентів, як це колись на уроці географії нетямущим школярам пояснював Яків Лемішка, уточнюючи, що на воді такі негорющі олійні плями з’являються лише там, де проходить шов теперішнього світу з загиблими колись, а водночас в сусідній площині вічно присутніми, хоч і рідко зауважуваними, континентами, прабатьківщиною людства, рятівним засіком духу, що перемістився внаслідок давніх катаклізмів до ущільненішого виміру, цим самим набувши властивости вільно пересуватися на перший-ліпший пункт земної кулі, бо ці рухомі континенти завдяки додатковим, ще мало дослідженим, вигинам матерії, існують і на суходолі, і серед океанів, не ототожнюючися ні з видимою землею, ні з водою, а проникаючи крізь них, як світло чи як звук велетенського лаврського дзвону, і лише на зрізах видимого й невидимого світів, — і то не завжди, — викидаючи для тих, хто ладен ступити на інший берег, як рятівний прапорець у бурю, замість стартового майданчика, більшу або меншу негорющу олійну пляму, котра, самозрозуміла річ, як це Позенко на власні очі переконався, не має нічого спільного з нафтою, що тепер, коли стало затісно на земній кулі, дедалі частіше витікає з пошкоджених кораблів чи морських бурінь, занечищуючи моря й океани, бо та негорюща, подібна до олійної пляма, де розчинилася вогняна куля, лише сигналізує, що поблизу проходять загиблі континенти, витискаючи на поверхню незчисленні табуни риби, байдуже, що згодом про цю нібито олійну пляму в Індійському океані (нема ради, кожен міряє світ лише своїм досвідом) Позенко сам вичитував з часописів і журналів, мовляв, то звичайнісінька нафта (хоч не відомо, як це в нафті могли плавати табуни риби, не видохши, що мимоволі мусіло б кожного неупередженого чоловіка навести на думку, що та нафта, може, зовсім і не нафта) з невдовзі перед тим розламаного в бурю японського танкера, адже ту ніби олійну пляму, в якій відбилася вся галактика (Позенко мав тоді враження, наче серед океану витяли отвір у всесвіт), Позенко зауважив тієї миті, як на воді розчинилася вогняна куля, так безглуздо проґавлений вхід до загиблих континентів, що його він, Позенко, не впізнав, попри те, що досі був певен, ніби одразу, навіть помацки, пізнає, — але ймовірно, так уже людині уділено, що вона пізнає далеке і безпомічно сліпне перед найближчим, — чому, оввною мірою, хоч і як то було сумно самому визнати, сприяли і його власні, Позенкові, розрахунки та діяграми, за котрими цей надто рухомий вхід мав перебувати деінде, за тисячі кілометрів, а зовсім не в Індійському океані, — переконання, яке й завадило Позенкові одразу зорієнтуватися й чимдуж поспішити за Цизьом, замість ґвалтовно виривати назад свого приятеля з так негадано для них обох навстіж прочиненого входу до загиблих континентів, про котрі він, Позенко, ше десятилітнім хлопчиком під час уроку географії вперше почув від Якова Онуфрійовича Лемішки.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Але тієї миті, як Ольга поклала руку Тарасові на плече, примруживши очі, він, Федір, відчув подих смерти, якої ані трохи не злякався, бо тієї секунди усім наболілим єством збагнув усе: і те, що Ольга одружиться з Тарасом, і те, що вона не звідає з ним щастя, і те, що йому, Федорові, нема чого існувати на цьому раптом нестерпно незатишному світі, тому що Ольга за жодних обставин на нього, Федора, не подивиться так, як це вона оце зараз дивиться на Тараса, цю колоду, яка не бачить навіть, як до Ольжиних сідниць простягає руку розфарбований молодик, чого він, Федір, доки живе, не допустить, а тому, заки молодик встигає торкнутися Ольги, він, Федір, вискочивши на танцювальний майданчик, щосили й затоплює молодикові в пику, цим, очевидна річ, урухомлюючи навколо себе пекло, котре тільки й чигало, аби оприсутнитися й, серед загальної колотнечі послуговуючися рукою чи то того самого розфарбованого молодика, якому Федір щойно затопив в обличчя, чи іншого, подібного, а чи рукою когось із його дружків, штрикнути його, Федора, ножем попід ребра, щоб він майже біля самих дверей упав на підлогу і тієї ж миті побачив, як худий Янус, який щойно зачинив за собою двері, тепер знову їх прочинив і хутко вбіг до залі, тільки вже не по підлозі, а просто по головах роз’юшених молодиків, і його ніхто не чіпав і не протестував проти його поведінки, хоча худий Янус мав по лікті закаляні гірчицею незвично довгі руки, якими він, щомиті ковзаючися, безцеремонно ляпав по головах, з чого він, Федір, негайно й зрозумів, що це не Янус, а смерть, що чомусь прибрала подобу худого Януса, котрий тепер, як тоді, коли він за столом поїдав гірчицю, поїдає світло й простір навколо себе, і тому й створюється враження, наче він по лікті заюшений гірчицею, тим часом, як насправді це лише рештки буття, на місці якого ширяться дедалі більші й рухливіші чорні ями, в котрих зникають молодики, ресторан при школі верхової їзди, а за секунду зникне і вся світобудова, оскільки навколо вже панує майже суцільна темінь, освітлена одним єдиним променем, що його худий Янус зараз проковтне, бож він ковтає шматки простору й світло, як устриці, після чого запанує повне небуття, і худий Янус вже простягає руку по цей останній промінь, який, проте, на Федорових очах грубне, наче в ньому всередині щось громіздке вовтузиться, шукаючи виходу, а тоді промінь лускається на дві велетенські губи, одна з яких, на подобу морської хвилі, накриває з головою худого Януса, і Федір перестає його бачити, а з-під другої разом зі сліпучою соняшною дниною вигортається, обтрушуючися від світла, Безручко з валізою й гускою. — Я завжди знав, що ви — мій останній порятунок, — шепоче Федір, заплющуючи очі, але Безручко не дає їх йому заплющити, якось так кумедно хукаючи йому в чоловічки, що Федір від того зовсім легко зривається на ноги й зауважує, що Безручко скручує обрій вірьовкою, на подобу тієї, через яку плигають дітлахи і через яку Безручко, сміючися, запрошує Федора переступити, що той, трохи вагаючися від незручности, й чинить, раптом сповнений переконання, що віднині він ітиме слідом за Безручком тільки вперед.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”