Приклад 1:
Тобто, без втручання Івана Дмитровича Безручка, чи радше, без того, що Безручко для нього, Івана, таки погодився крутнути колесо долі, він, Іван Долинник, може, того всього й не розчовпав би, хоча останнім часом він, Іван, дедалі частіше замислювався над тим, чому Провидіння ніби затялося ускладнювати йому життя, вряди- годи прохиляючи завісу на те, що, не виключене, людині, а йому, Іванові, зокрема, не конче й треба було бачити, байдуже, що Безручко перегодя й запевняв, ніби все те потребувалося, оскільки без поламання ребер, ну й, очевидна річ, без вимушеної госпіталізації в лікарні, а тим самим і без відвідин Безручка, він, Іван, ледве чи доскочив би висновку, що все це тісно пов’язане з його призначенням, про яке він зеленого поняття не мав і усвідомлення якого звалилося на нього так само несподівано, як і Безручкові відвідини, бож того пообіддя Іван чекав на Богдана, єдиного, хто його відвідував, а не на Безручка, котрого Іван чи не з десять років не бачив після того останнього новорічного вечора в Джуса, де вони в закутку, відгородженому від залі диваном і кількома танцювальними парами, балакали про людське призначення доти, доки Безручкова дружина, вибачливо усміхнувшися до Івана, не повела Безручка до іншого гурту, серед якого Безручко без сліду зник, наче його спочатку затулила собою виготовлена з картону на забаганку Грицька Мируги й обклеєна срібним папером з нагоди Нового року ширма-глобус, а тоді й справжня земна півкуля Старого світу, куди Безручко, як згодом переказували Іванові, й справді подався, так ніби його там і дійсно після смерти дружини й сина очікувала чергова лялечка, яку він, Безручко, мав вижити до кінця, перш ніж, залишивши позаду океани й континенти з усіма тими набережними й мостами, під котрими він, за свідченням всюдисущих очевидців, не раз ночував, — відвідати його, Івана, в лікарні й крутнути для нього колесо долі. Властиво, коли Іван, причинивши за собою двері кімнати, де вже до його колег по хворобі понасходилися перші, надто голосні відвідувачі, які Іванові сьогодні чомусь особливо допікали невпинним торохкотінням (воно просто забивало розпечені клини в мозок), коли Іван помалу (йому шкіра на всьому тілі боліла, аж гула від навколишнього говорения, бож людські голоси згущувалися в калатання на одній, дедалі пронизливішій ноті), коли Іван помалу, щоб з нього, бува, не посипалися шматки м’яса, видибав у довжелезний, ніби порожній коридор, він не одразу, а лише перегодя в самому кінці зауважив санітара з візком брудної білизни, — обставина, що його, Івана, так розсердила (адже хіба під час відвідин конче належало міняти простирала?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
