микита

Приклад 1:
матроси клялися, що ніхто з них і рісочки спиртного не пригублював, а Устим, своєю чергою, не втомлювався прискіпливо нагадувати, що корабель — це не будинок розваг, а насамперед дисципліна, — вимушена, зайва суворість, котра відтоді остаточно й закріпила за Устимом поголос, що й помандрував з корабля на корабель, відповідно до середовища набираючи дедалі розгалуженіших форм, ніби він, Устим, уклав угоду з дияволом, що з’являється до нього в подобі людино-коня і що на екваторі мало не потопив пароплава, хоча саме тоді, як перетинали рівник, не тільки й натяку не було на бурю, а море стелилося рівніше від дошки й небо особливо яскраво виблискувало незвично наближеними найвіддаленішими сузір’ями, але коли на палубу вигарцював кентавр і, промчавши повз отетерілого Микиту Цизя, якого в цих широтах завжди мордували напади задавненої малярії і який тепер завербувався на корабель лише на один рейс до Ріо-де-Жанейро, щоб відвідати своїх батьків, нащадків емігрантів з Галичини, котрі вкінці дев’ятнадцятого століття приїхали освоювати бразілійський праліс, тобто, властиво, не так відвідати, як намовити їх переселитися до Сполучених Штатів, де Цизьо на свої дотеперішні моряцькі заощадження разом з Пилипом Малюгою, який і піддав цю думку Цизьові, купив землю біля Гантеру, оскільки там уже виросла чималенька українська колонія, поблизу котрої і батькам легше було б доживати віку, а Цизьові тим самим трохи відпала б турбота про те, чи за той час, як він, Цизьо, вештається по світі, не приключиться з батьками якоїсь халепи, як це сталося з його дідом за чергової хунти, що потребувала додаткових дідових коней, — але коли на палубу вигарцював кентавр і, прочвалавши повз отетерілого Цизя, щосили вигукнув: «Ще не вмерла Україна!» — вода заворушилася, стрімко зметнувшися догори, і на велетенській хвилі, які і в бурю трапляються лише в Тихому океані та біля Кап Горну, як це Микита Цизьо, ще коли він разом з Павлом Кашубою плавав на китобойному кораблі, на власні очі мав нагоду не раз пересвідчитися, — виринув з своїм численним і галасливим почтом (бож усі наяди бринькали на дримбах, а тритони дмухали в мушлі, аж чорно зробилося), виринув Нептун, потрясаючи тризубом, як дві краплі води викапаним з того іншого тризуба, що його невдовзі до своєї передчасної смерти вирізьбив на камінній брилі Андрій Дідовець, котрий усе життя, знехтувавши модою, різьбив лише Дедалі повнотіліших красунь і гадки не мав завершити кар’єру скульптора вирізьблюванням мамутового тризуба на Союзівці не на Догоду, — як то дехто плескав, — надто ретельним, загумінковим, натомість солідно грошовитим патріотам, яким ввижалося, що громіздкіший (якість — якістю, а кількість — теж не завадить!) тризуб прикрашатиме українську оселю, то хутчій наблизиться визволення України, бо так, як зараз стоїть справа, то й Українцям доведеться дві тисячі років чекати на власну державу, — а виключно з унутрішнього покликання, тому що, як це, зрештою, сам Дідовець і розповідав Аристархові Букрієві, йому, Дідовцеві, приснилося, ніби Всевишній покликав його на небо й розгорнув перед ним усеньку світобудову, що й застугоніла перед Дідовцем велетенськими, як горющі ріки, знаками, і тоді Господь сказав, показуючи на незчисленні гори полум’я, що то долі всіх минулих, теперішніх і прийдешніх народів, і, заки Дідовець встиг щось відповісти, зняв з високости найдальший і, як здалося на мить Дідовцеві, не так, може, найбільший, як найсліпучіший знак, і вклав його в руки Андрія, промовляючи, що цим Він, Усевишній, вкладає в його, Дідовцеві, руки долю всього українського народу, хоча Дідовець ніяк не міг збагнути, чому саме йому, а не комусь достойнішому й кмітливішому, випала така шана, а що той знак був такий пломінний, такий ні до чого не подібний, то Дідовець, ризикуючи своєю нетямковитістю назавжди занапастити довірений йому найвищий скарб, скріпившися про всяк випадок молитвою, попросив Творця, аби Він, Милосердний, зглянувся на людські немощі й наблизив цей знак, — бо інакше, як він, Дідовець, промовлятиме до інших?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Микита ворушиться у мiшку, наче здоровенний кiт, та сопе, i щось балака, а за реготом i не розбереш! А якби ти бачила, сестро, який вiн вилiз iз мiшка, то ти б боки порвала: червоний, упрiв, аж мокрий, волосся йому прилипло до виду, та так i кинувся до мене – хотiв, клятий, бить, а хлопцi не дали.
— Карпенко-Карий Іван, “Безталанна”

Приклад 3:
Микита — це був теж коновод з їх товариства. Його пiймано, суджено, i вiн виказав ще на кiлькох душ — тi й досi вiдбували кару в острозi.
— Невідомий автор, “186 Sieried Tiemnoyi Nochi Boris Dmitrovich Grinchienko”