метелики

Приклад 1:
27 жовтня 1935 Життя по-грецьки біос Овес, метелики і присяги коханців. Весна закрутить хмільно веретена травня.
— Невідомий автор, “152 Zieliena Ievanghieliia Antonich Boghdan Ighor”

Приклад 2:
якби я оглядався на всі багатства промайнулі — вже б ніччю став… лампа випромінює пахощі а з плаща краплі мов глухі пахощі із хвостиками тонкого повз якийсь корінь… пізно… я втомлений: сині пружини в кишенях за коміром… в руці… пізно вже… розплющилось око синього півня — і тепер сну шматок де не глянь… 194 ми постарілі і втомлені… метелики літають — самі метелики лишились… так наче з божевільні випустили всіх… метеликами стане все готуючись в дорогу прошелестить прохилитається крильми… земля почервоніє зсередини з ляльок метелики злетять а ми за ними димом… те що мені доручено синій замок і ключ аби я відмикав о шостій браму у полі… аби я замикав о двадцятій… — то і є моє посвячення в таємне знання про мур якого немає… адже він ізрісся з нами… 195 червона троянда схожа на лихоманку… ти плачеш… накрапає дощ… віяло вкривається діамантами… чорне породжує зірки… краплі безтямності… все є принадою… тінь за блискучою сіткою… це ти… але хто? 196 не все разом і ніщо зокрема не є причиною або наслідком і близьке і далеке — перебіг що не потребує назви не може означення — як би там хто не намагався думати чи тлумачити щось (давно вже інше) і водночас саме це що мало б надати ваги та зупинити мить аби сказати: ось це… ПОХІД РОЗДІЛИВСЯ що б там сурмач не провістив — а похід розділився: ось я а ось мури ще й квітів насаджено за ними — так ніби і я серед них з ними а одночасно і насправді: щоб ні… щоб лише падати мені… * сумовиті осінні зірки розпливаються сльозами в поглядах нещасних по цей бік суду ПЕЛЮСТКИ жінка ставить букет у вазу дивиться поправляє… знову поправляє… обрива пелюстки — перевдягається… уже й осипались!
— Тютюнник Григорій, “Вир”

Приклад 3:
250 метелики не долітали… до чогось вони не долітали… я теж не доходив навіть до дерев… синіли вирви між дерев без метеликів і без мене… без листя говори до мене листочком кожним що потонув у тобі — ну говори ж… вечір — з попелом жар… тихо квіти з розуму сходять… почистив черевики аж два метелики злетіли з них… — поспішаю за ними до парку до квітки моєї… весна… чую зеленого голуба голуба на весь простір минає день — і на очах зелений лоскіт… вітряно — аж блакитний ріг будинку аж блакитний з глибокою борозною коли мимо скрегочучи завертає трамвай… а потім знову… просто блакитний вітряно… 252 місточки холоду готуються до нападу сніг нападає… і біля вогнища старих людей зібрались мінерали… хтось голкою проколов листок на кленові — і тепер витікає червоно його ім’я… долаючи найвищі гори знаходжу у жнивах братерства хори щасливець бо доходжу краю печалюся бо гостем був… поміж дерев і тіней хилитких невпізнаний ніким давно німий у рідному краю з пучками світла я стою… думаю про одне роблю інше а разом: живу з нічого… НЕЩІЛЬНО ПРИЧИНЕНЕ ВІКНО віяло на тоненькій ніжці відчуває худенька дівчинка що співає прозору пісеньку кінець світу… ЯГОДИ коли вир тепла темними хмарами крилець знеможує мене — зелене стає червоним… не важкий чемодан… але квіти ще не розквітли тому й важко нести чемодан… СИНІЙ ЖОЛОБ замерзлі ми покидаємо парк а потім довго сидимо в кафе а повертаючись тільки й бачимо той синій жолоб та наблизитись вже неможливо… червона квітка яка майже два місяці виглядає з вікна — напевне штучна… 256 сонце росте — зернина піднімається сонце маліє — зернина опускається… щоліта степ а в ньому коники — щоразу срібла недостачі… та тільки сніг впаде — дзвіночок посвітліє… на мурах темряви цвіркунчик блисне — суцільне в тріщинах… минуле те що стигле… смолка уста розтулила про райського птаха шепіт пронісся високо-високо… при скісній завірюсі безсмертників темний півень вечеряє сріблом — над затокою… 258 можна цілий день сидіти над річкою і вдивлятись у воду можна побачити все — тільки вудок не треба брати… сьогодні не маю нічого бо не думав що так довго доведеться жити… ЖИВИЙ я жив у повітці де тримали кіз де звисала солома — щоб не світив уночі… там я писав і ніхто не читав… 259 всі вони скиглять одначе ненаситно вдень і вночі мурують мури — аби не знати про себе аби забути про ціль походу… дерево вкривається тріщинами коли я вдивляюсь аби в зеленому побачити червоне. 260 увечері сито густішає але довго ще трапляються найдрібніші золотинки… на шепіт променів придибав кіт і лапою торкає на стіні — невидиме мені… жовті листочки тополь наклеєні на осінню ніч стиха подзвонюють: в глибоких норах світиться… рай без листя заснув до весни дивиться не змигне — тому й не бачу його… я зробив білого кораблика я пустив його разом з іншими та й досі знайти не можу… 262 сріблясто-біле то тримається синіх стебел то плюскоче аж рожевіє личко дитини що біжить через калюжі… один помах віяла — і біле розсипається насінням вже теплим і трохи важким від пилу а сріблясте тоне у небі та ще в очах утомленої дитини… “ти пам’ятаєш?” “а ти?” мовчимо — і знову пригасає вогонь… “а ти?
— Тютюнник Григорій, “Вир”