Приклад 1:
— отож і побралася Настя зі своїм тьмянооким судженим, і в неї вже знайшлося троє Яточок, за якими він, Віктор Платонович, просто гинув, марно натинаючися намовити Настю віддати йому і хлопчика, і обох дівчаток, так разюче схожих на діда, Самійла Гаврися, якого разом Чоловіком Віруньки, Денисом Гузаром, одразу ж після війни вже в Берліні з англійської зони викрали й забили радянці, — віддати йому, кентаврові, бодай тимчасово на виховання, а саму Настю разом зі слабою Вірунькою й поштивим лаоським принцом, не чекаючи, заки їх усіх у лляні ощасливлення людства виріжуть місцеві червоні світовдосконалювачі, що всю плянету затялися перетворити на концентраційний табір, переїхати до Осло, хоч на кілька місяців до Устима, що тепер пішов на пенсію, живе сам, як палець, у просторій віллі з чудовим садком, де, як на північ, достигають винятково солодкі полуниці й черешні, в яких Устим, як і всі його діди й прадіди з Лівобережжя, особливо кохається на дозвіллі, котрого, щоправда, в Устима обмаль, з певного погляду навіть менше, ніж раніше, бо тепер Устим, що досі стояв осторонь від діяспорного життя, майже весь свій час віддає українській громадській діяльності, всіляко сприяючи, — що й зрозуміле, оскільки надто вже затято единонеділимні народовбивці в Москві заходилися винищувати українську націю, аби й сліду її не лишилося на землі, і тому й Устимові не випадало сидіти, склавши руки, замість діяти, — всіляко сприяючи розбудові зв’язків українців на вигнанні з чужинцями, яким старші браточки різних мастей продудніли вуха про неіснування окремішньої української нації та про кровожерних гієн-самостійників, що просто з неба звалилися на горе святої матінки Росії, аби її розшматувати, цим зайвий раз засвідчивши, наскільки бездержавні нації — підлі, людиноненависницькі й кровожерні, і тому їм, заради порятунку всього людства, тільки й місця, що в Мордовії та по безіменних без ліку братніх могилах на подобу тих у Вінниці, про які й пес не гавкне, — та й хто коли репетував про кривди українців, цю безсловесну, сіру, століттями зросійщувану худобу, в найліпшому випадку ласкаво називану хохлами, видушення якої й на мить не затьмарить підрожевленої свідомости перегодованого україножерного світу! — дійсність, яка врешті-решт і спонукала Устима не лише стати активним членом комітету за звільнення політв’язнів у Радянському Союзі, а й вдатися (очевидно, на його, Віктора Платоновича, наполегливу спонуку, бо Устим довго відпекувався, що він на те ніби не надається) до написання спогадів про нещадно придушувану боротьбу за самостійність, в якій і Устимові довелося взяти участь, щоб серед навколишніх здалеку керованих платних і неплатних клоак з брехні, цькування й наклепів лишити своє, нехай і яке мікроскопічне, нехай і яке запхекане (але правди не запхекати, хочби й скільки неправда гриміла ратицями), лишити нехитре, подекуди надто сумне, проте наскрізь правдиве свідчення, навіть якщо це свідчення покищо й сягає виключно його, Віктор3 Платоновича, вух, хоча, звісно, нехай Цизьо не уявляє собі цього так, наче Устим тільки те й робить, що за першої-ліпшої нагоди мордує його, кентавра, читанням своїх мемуарів!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
