задихнутися

Приклад 1:
Очевидна річ, тоді, тридцятого року в Одесі, йому, Сороці, й на гадку не спадало розмірковувати над, досить таки незвичною, однак виразно підтвердженою досвідом, пов’язаністю його, Сороки, існування з хмарами, на це не було ані часу, ані настрою, оскільки він, Сорока, жив тоді надголодь, і в його голові, якщо й мелькало щось справді істотне, то не хмари і не їхня непоясненна пов’язаність із його, Сороки, існуванням, а радше запахущі свіжі французькі булки з маслом, ковбаси, смажені гусячі ніжки з хрустким жирним гузном чи бодай звичайний ковбик, до того ж він, Сорока, чимчикував до одеської кінофабрики пропонувати чергову аґітку-сценарій на рекомендацію того ж Сиротинського, який на кінофабриці з поміркованим успіхом підхалтурював і який щиро докладав зусиль, аби якось влаштувати і його, Сороку, в Одесі, забезпечивши йому бодай мінімальний прожиток, заради чого він, Сорока, марно вимордовував мозок, укладаючи подумки, що він казатиме, коли його спитають, або ще гірше, — коли не спитають і доведеться самому базікати в порожнечу, — стан, що паралізував усе його єство, — але, замість іти до кінофабрики на заздалегідь із чималими труднощами нарешті домовлене побачення, ноги раптом самі понесли на якусь мить і справді його, Сороки, померлий торс на набережну, ймовірно тому, що з моря дмухав рвучкий вітер, що ніби прочищував до найменших закамарків усю природу, роблячи день то хмарним, то сліпучо ясним, з дощем і сонцем навпереміну — погода, яка завжди виповнювала його, Сороку, неспокоєм, рунтаючи душу, і от тоді, коли він, Сорока, нагло між морем і суходолом постеріг хмару, грубезний чотирикутний фіялково- жовтавий шматок м’яса, що ніби з розколини посеред неба напливав на місто, йому Сороці, не лише на мить стислося серце від жаху, як перед кінцем світу, а й уперше не в мозку, а наче з самої аорти чи навіть із самого віддиху виникло усвідомлення: він, Сорока, щойно тепер потроху починає розчовпувати, що насправді навколо нього діється, і от тоді, властиво, його, Сороку, й заполонив здогад, який надовго позбавив його, Сороку, рівноваги, котру він до певної міри віднайшов, щойно коли з власної волі, всупереч здоровому глуздові, однак наче в повній згоді з подихом вищої сили, що ненароком війнула крізь нього, поліз у пащеку смерти, — здогад, внаслідок якого він, Сорока, тоді на набережній раптом збагнув, що всі кінцесвітні завихрення, куди й його, Сороку, засмоктало, стаються з тієї простої причини, що Провидіння силою своєї природи одягнене від голови до п’ят у непроникненну, всипану зорями й галактичними мряками панцерну сорочку з такими вузькими й щільними кільцями броні, крізь які не пробиваються жодні надто суперечливі одне одному благання, молитви, крики й розпачливі прокльони усіх покривджених, мордованих, сповнених мороком ненависти й розпуки людей, котрі щомиті по цілому світі невтомно облягають Провидіння, що з ласки Всевишнього (а Він тримає в руці як існування людей, так і самого Провидіння, що…) вряди-годи мусить дихати на подобу кита, який з глибин підіймається на поверхню, й провітрювати зоряний панцер, тому й стається час від часу, що панцерні живі кільця на броньованій сорочці, хоча людині й рідко таланить це угледіти, розширюються зябрами, і в побільшені отвори влітають найсуперечливіші благання, прокльони, вимоги й навіть цілі кусні зла, виматеріялізовані з небуття глупотою чи трупною отрутою людської заздрости й ненависти, які всі нараз негайно здійснюються, — оскільки цієї секунди все здійсненне, — цим, звісно, збурюючи світобудову й спричинюючи найпекельніші катастрофи, байдуже, шо чоловікові не втямки, щоб якась мізерна мачина людського гніву, тупоумства, лихої волі, а то й диявольського бажання ліпше, ніж Усевішній, упорядкувати світ, — започатковувала криваві потрясіння, шо століттями мордують людство, і це попри те, що кожен носить порятунок проти розперізаности мороку у собі самому, — і тієї миті, як він, Сорока, тоді на набережній в Одесі це збагнув, серед, білого дня запала ніч, найкоротша й найдовша в його, Сороки, житті, і просто перед його носом Провидіння спустило від неба до землі узірковану панцерну нескінченну сорочку, шо на його, Сороки, очах розширила кільця броні темними отворами, більшими від дині, ніби заохочуючи й його, Сороку, вимовити найпотаємніше, найнесусвітенніше бажання, яке одразу й здійснилося б, але замість розтулити вуста й крикнути чи бодай прошепотіти, щоб Господь не дав людству задихнутися в крові й гиді, котрі вже підступили до горла, він, Сорока, дарма шо досі дедалі пекучіше прагнення за всяку ціну виборсатися з цього содомського виру по вінця виповнювало його єство, ніби випорожнився й заціпенів, переставши існувати, і тому, самозрозуміла річ, і проґавив нагоду, змінити не те що подальший перебіг подій усього світу, а й власну долю, байдуже, що перегодя він, Сорока, клявся собі самому, мовляв, якби ця можливість за щасливого, хоч і мало ймовірного, збігу обставин (бож ледве чи Провидіння так густо стовбичитиме для послуг таких розвор, як він, Сорока), однак якби на його, Сороки, віку, ця нагода ще раз трапилася б, він, Сорока, повівся б зовсім інакше, відтепер знаючи, що чинити, а коли це несусвітенне диво, про яке він, Сорока, навіть не мав не те шо відваги помріяти, а й кому розповісти, коли це диво не лише раз, а двічі (під час бою під Бродами, а тоді вже в таборі військовополонених у Беллярії) дійсно повторилося, цим ніби засвідчуюючи, шо Боже терпіння безмежне, він, Сорока, так само розгубився, не годний видобути з себе найменшого бажання й на якусь мить цілковито відбігши почуття власного тіла, котре завдяки раптовому вимкненню ключового внутрішнього важеля розвіялося по всьому небу (тільки не як під час бою під Бродами цівочкою туману, що відгорнув набік суцільною скибою з-під невидимого космічного лемеша вкриту негустим ліском із полем ліворуч, стовчену по заглибинах на болото пагорбисту землю, де вибухали гарматні набої й дзижчали кулі, разом із дощовим небом, явивши серед на мить очищеної високости завбільшки зі струсеве яйце пухку, спочатку цитринову, а тоді аж майже туркусову хмарину, з- під якої вилилася панцерна сорочка Провидіння, — а вогнистою паволокою, як кількома роками пізніше в Беллярії тієї днини, коли, здавалося, й справді підтверджується чутка, що табір, як тих у Лієнці, так само підступно лагодяться віддати радянцям на поталу, проти чого пручався мозок і тіло, що…), розвіялося по всьому небу довгим жмутом прозорих хмаринок, зібраних на кінцівках угорі в пучечки плинних стокроток, недбало розквацяних на шпилі стрімким прибоєм узбережного вітру, — стан, за який він, Сорока, — звісно, далеко перегодя, коли нагода будь-що направити протекла крізь пальці, — ладен був потяти себе на шматки, що, очевидна річ, ані трохи не міняло справи, а лише кидало його, Сороку, в депресію, котра посилювалася ще й тому, що, міркуючи, яку нову ланку в його, Сороки, існуванні означає це нагле, досить таки незвичне за повного розуму й здоров’я викатапультування з власного тіла, він, Сорока, бачив перед собою наче з самих драконячих гребенів мур, крізь який йому випадало якомога хутчій пройти, дарма що він, Сорока, не уявляв покищо, як це конкретно здійснити, оскільки цей мур, часами то крихкіший і прозоріший від марлі, то грубший і непроникненніший, ніж куб із Гутаперчі, був частиною його, Сороки, власного єства, яка завдяки розпачеві, що він, Сорока, черговий раз сплохував, розросталася пістряковою пухлиною, загрожуючи його остаточно поглинути, внаслідок чого він, Сорока, воюючи сам із собою, цілковито збайдужів, чи його й справді видадуть на певну смерть радянцям, що всілякими підступами на вищих і нижчих рівнях, не гребуючи засобами, натиналися урвати табір до своїх пазурів, тимчасово винишпорюючи чужими руками жертв серед «східняків», проти чого полковник Михайло Крат запротестував у вищого англійського начальства, яке, на щастя, одразу ж послабило полювання на відьом, попри те, що ця загроза й далі ще довго висіла над табором, рунтаючи душі й багато кого позбавляючи сну, а серед них і його, Сороку, хоча й із зовсім інших причин, про які його, Сороки, товариші по зброї й співмешканці по шатрі — і Степан Риндик, і Юрко Гамазюк, і Олекса Пухир, а особливо Минько Балій і не здогадувалися, гадаючи, що він, Сорока, журиться своєю долею, а тому в один голос і запевняли, мовляв, навіть якби довелося топитися в морі, усі вони спільно вирятуються від примусової репатріяції і за жодних обставин не залишать його, Сороку, на харч конопатому, а Минько Балій не лише, як йому самому ввижалося, досить ясно, дарма що не надто вишукано, при всіх пояснював, що він, Балій, знає спосіб, як з цілковитою певністю вберегти його, Сороку, від радянських лабет, а й насамоті звірявся Степанові Риндикові, що він, Минько, усе зробить, навіть якби заради цього йому самому довелося іти під землю, аби професорові,якого він, Минько, від битви під Бродами шанує, як нікого на світі, не сталося жодного лиха, бож хіба він, Минько, скільки житиме, у змозі колись забути, що тільки завдяки зустрічі з професором Сорокою, він, Минько, став тим Миньком, яким він зараз є? — і то виключно тому, що професор Сорока, сам того не знаючи, пробудив у ньому, смаркатому, наполоханому на смерть гарматними вибухами, хлопчиськові, того Минька, за якого ні йому самому, ні його товаришам по зброї вже не доводилося паленіти від сорому, хоча тоді під час бою поблизу села Підгірці, коли почали вибухати небо й земля під ногами, його, Минька, 16-тирічного підлітка, заполоненого, як і більшість його однолітків, прагненням воювати за Україну, спритно використовуваним черговим щуроловом, гнав уперед такий несусвітенний, непідвладний жодним гамівцям тваринний жах, від якого, здавалося, він, Минько, ніколи не отямиться, навіть якби йому довелося прожити ще десять життів.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”