завада

Приклад 1:
— корінь — корінь… — у старого клена дуже товсте коріння розрослося на весь окоп… жук який наближається — чорний блискучий уже під дверима… зачинені двері йому не завада і байдуже йому — чи він з того боку дверей чи з цього… темрява всюди — ось чому він наближається… 170 з якогось часу сниться олень виринає із темного саду перестрибує річку і зникає за полем… до мене повертається лихоманка жовте вікно світиться і сліпить до сліз до чорного… а потім з чорного саду знову виринає олень… голова синього собаки… він так легко покусює мою руку що я навіть думаю чи не зарані ще… і вивільняю руку ні не зарані бо вже от-от засну… його синя голова вже на моїм плечі — яка важка голова — синя моя голова… ЗВІР І РІГ спершу тоненький посвист може такий що це лише доторк до чогось… тож неможливо сказати напевне що звір уже є… а потім гудіння — це середина між звіром і тим що про нього ми знаємо чи не знаємо… і раптом нарешті звір: потік не ховаючись люто клекоче між валунів звір є! і його ріг тонкий у вершині шириться швидко до низу і чутно як звір реве… 172 ГЛИБОКА ВОДА час від часу в кошелі билась рибина записнички і причандалля — все там вона змішала і цівка крові.. на останньому записі… велика рибина не чула як гули бджоли і в лісовім прохолоднім безвітрі легко дихалось квітам і мені… вже засинала глибока вода не давшись мені і нікому… глибока дорога з холодним гіллям якщо вдивлятися довго — то зморшки чола то і є найдрібніші гілки над дорогою… сама нічна варта не знає проходів крізь табір… не відома їй історія нападів та засідок варта нічна поснула як під місячним холодом поле міцно очі склепила і очі росини кожної порозлягалась блаженно на райських грядках поміж ягід червоних… в темній воронці куди ніч збігає кружеля і нуртує сліпо без берега виплітається сон із глибоких тіней і безпечно у ньому ідуть ординці… солома темно-золотим валом насунулась звідусіль брат у подранім піджаці… він не схлипує але плач із синьою лопатою під вікном стоїть… і завше постіль його холодна рано ж він устає що ніколи вже не застану його… 174 стаю все меншим і дрібнішим колись я заповнював поле і річку і ліс а нині вміщаюсь в машину… куди ж я іду намагаючись повернутись?..
— Тютюнник Григорій, “Вир”