забігати

Приклад 1:
), що їх він бачив так само чітко, як і весь ніженський базар, на який Свирид згодом ухищався частенько забігати, аби тихцем поглянути на якесь чергове диво, яких на базарі ніколи не бракувало, — на подобу хоч би тієї цибатої розкладної жінки-годинника, котру прилюдно частинами змонтовувано з різного залізяччя, рурок, коліщат і куль зі старих ліжкових оздоб, а тоді те залізяччя, накрите на мить строкатою фантиною, підводилося живою жінкою й виймало кріликів з шапокляка свого партнера-череваня, який, дякуючи за копійки, кидані зачудованими розворами до миски, на знак визнання такого високого мистецтва, знімав голову разом з капелюхом, вклоняючися на боки, — чи того іншого чоловіка, що спочатку ковтав вогонь, а тоді з його нутрощів Дядьки витягали різнокольорові стрічки і навіть півсулії горілки, хоча всі ці пізніші дива однак не дорівнювали тим першим враженням, коли ніженський базар розчистили посередині від Рундуків і яток, оскільки саме на цих, перших у його, Свиридовому, житті перегонах, малий Свирид, шо сидів на шиї дядька Данила, зовсім виразно запам’ятав, як дядько Данило спирався правицею на живого грубезного півня, гребінь якого малий Свирид діставав Ногою, і напевне і цей півень, як і жуки, незвично вигромадився Иайже в людський зріст лише тому, шо то був особливий день, ‘Мовірно, не лише в Свиридовому житті, а останнє свято, яке Опоряджували люди, передчуваючи, що їм невдовзі доведеться або Ц,ЛК0М вигинути, або століттями гибіти в безпросвітній пітьмі, а тому поруч покишо й височіли гори кавунів, перепічок, ЯЄЦЬ і дзбанів зі сметаною, як це бувало на непівських базарах перед колективізацією, і Свиридові дали в руки пиріжок з картоплею й вишкварками, який він надкусив і забув їсти, бо саме тієї миті на базарі посередині щойно розчищеної доріжки малий Свирид і зауважив двох, кожен з вола, жуків-гнойовиків, що, розчепіривши чорні лискучі крила й піднявши рогаті лискучі голови, бігли майже пліч-о-пліч, а навколо стояли в червоних шараварах і з голими грудьми, намащеними лоєм, вусані, котрі довгими кочергами підганяли жуків, аж дудніла земля й навколо ширився гострий приємно-неприємний сечо-трав’яний дух, від чого Свиридові стало так лячно, що він на весь голос заплакав, хоча поруч сміялася, пропонуючи йому медяника, а коли він не перестав ревти (адже він дуже боявся жуків, а ще більше йому боліло й пекло, що , замість узяти його на руки або хоча б разом з ним заплакати, пропонує йому, сміючися, медяника, тим часом, як він ще тримає в руці надкушений пиріжок з картоплею й вишкварками і далі невтішно плаче просто в обличчя надто веселої матері, яка чомусь не хотіла зрозуміти малого Свирида і…), показала йому рукою на того чоловіка, що, замість чобіт, узувши церковні дзвони, з’являвся то на одному, то на другому кінці базару, виповнюючи повітря густим передзвоном, від якого жуки на біговій доріжці хутчій рухалися вперед, з кожним кроком ще більше грубнучи на Свиридових очах, котрий від сліз і образи на весь світ, що його він, Свирид, щойно заходився вирізняти з суцільної непам’ятної пітьми, не в змозі далі стежити за перегонами, оскільки йому остаточно попсувався зір, хоча Свирид наполегливо тер очі кулаками, заснув на плечі дядька Данила, наче увійшов у м’яку темну стіну так, як це в десять років, чекаючи біля єдиної вцілілої розмальованої церковної стіни на базарі, він, Свирид, здоланий спекою, ступив крізь напівзруйновані мальовила й опинився по той бік муру в тих загиблих континентах, що про них з такою зосередженою докладністю розповідав Лемішка, хоча ті континенти й явилися тоді Свиридові у вигляді звичайнісінького цвинтаря. Тобто не зовсім звичайного цвинтаря, як одразу ж вирішив Свирид, бо на цвинтарі ліворуч біля решток розбитого мармурового янгола височів на швидку руч збитий з непофарбованих.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”