забувати

Приклад 1:
Самвидав — це чи не найреальніше досягнення 60-х в ідеологічній сфері — набирав обертів і ставав для нас необхідним як повітря: твори Розстріляного відродження, книга І. Кошелівця «Українська література в СРСР», вірші й щоденник Симоненка, публіцистика Сверстюка, спогади реабілітованих, самвидав російською мовою, зокрема твори Солженіцина, публіцистика М. Джіласа, «Технологія влади» Авторханова (не можна забувати і величезної ролі белетристики та публіцистики «новомирського» кола, яка сприймалася й ходила по руках на рівні самвидаву). Руйнувалися загати й табу в інформаційному полі, тріщали стереотипи, до яких ми звикли як до самоочевидних, ми долали самообмеження, виганяли з себе внутрішнього редактора.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
І от що з ним сталося: од історії реакційних часів Олександра III він щодня все більше та й більше привертався думками до сучасності, про яку він за наукою вхитрювався досі якось ніби забувати або принаймні заплющувати на неї свої очі. І зневір’я брало його, як згадував він про те, що діється.
— Тютюнник Григорій, “Вир”

Приклад 3:
І коли не забувати, що в перспективі — літо, то це вже не чепуха-с. 19/IV — 43 р. Вчора, в неділю, їздив до скель Довбуша.
— Невідомий автор, “059 Liubchenko Agatangel”