діяльно

Приклад 1:
— тобто, мовляв, нехай він, Безручко, крий Боже, не подумає, що він, Лужний, нахабно втручається до його, Безручкового, приватного життя, те, що він, Лужний, його Безручка, таки питає, походить не стільки від бажання, як від пекучої конечности точно знати, чи йому, Лужному, від дотеперішніх надто полярних змін у його, зрештою, не надто й довгому існуванні, не приключилося, бува, якоїсь нової капості, з якою треба негайно бігти до лікаря, хоча досі він, Лужний, нібито не слабував на голову, і якою мірою те, що його він, Лужний, останнього часу дедалі частіше помічає, відповідає дійсності, бож, приміром, незалежно від того, що казатиме цієї хвилини Безручко, він, Лужний, ладен хоч землю їсти, що вчора в нього, Безручка, були сині очі, а тепер вони виразно карі, а випадку, аби сині очі, на відміну від волосся, легко замінюваного перукою або навіть витемнюван- ням за ніч із якихось більш чи менш важливих конспіративних причин, про які він, Лужний, воліє не знати, — випадку, аби сині очі за ніч можна було перефарбувати на карі, він, Лужний, принаймні досі не подибував, а тому це просто таки його, Лужного, право домогтися, хочби й що про нього Безручко подумав, бодай мінімальної ясности, аби зорієнтуватися, що тут відбувається, бо він, Лужний, просто фізично не витримує цієї гіршої від моровиці непевности, розвіяти яку спроможний лише сам Безручко, котрий, уважно вислухавши Лужного, засміявся, а тоді, споважнівши й наче особливо немигальним поглядом глянувши на Лужного, запевнив його, що тут нема ані якоїсь непевности, ані,скільки йому, Безручкові відомо, не діється чогось особливого, ані він, Лужний, не заслабував на голову, світ не зрушився ні на цаль, і жодної причини хвилюватися він, Безручко, не бачить, просто в нього, Лужного, зір, якщо так доречно висловитися, рісочку гостріший, ніж в інших, — це так, як зі слухом, — у кого — є, в кого — нема, ну й дещо стабільніша від загалу, тобто не потята на кусні, а суцільно прохідна душевна зосередженість, внаслідок чого він, Лужний, і помічає те, повз що інші, притлумлені поспіхом і розпорошеністю уваги, квапливо минають, хоча, властиво, раптова зміна кольору очей і волосся, спадкова в його, Безручковому, роді, не таке й рідкісне явище, лише переважно воно маніфестується в розтягнених на багато років циклах, як юність, зрілість і старість, натомість у його, Безручковій, родині, котра завдяки своїй дещо холеричній вдачі живе, не виключене, в більш ущільненому часі, ніж довкілля, цей процес відбувається хутчій, крім того, і це, далебі, не таємниця, зміна очей і навіть волосся залежить також значною мірою від настрою й настанови людини, з якою чоловік нав’язує контакт, наприклад, у нього, Безручка, є знайомі, до котрих, між іншим, належить і його, Лужного, дядько, що присягатимуть, ніби він, Безручко, рудий і зеленоокий, і тут марно було б доводити протилежне, оскільки кожна людина бачить світ лише крізь ту дірку, яку їй проламали власні уроєння, гордо називані пізнаннями, що, в кінцевиму рахунку з огляду на остаточну непізнавальність основ буття не має суттєвого значення, єдине, що справді зараз іде в рахубу, — тільки нехай він, Лужний, своєю чергою, не погнівається за цю, може, надто неприховану відвертість, хоча тут не випадає інакше: треба або мовчати, або всі карти на стіп, — отож єдине, що зараз справді йде в рахубу, це те, що він, Безручко, за допомогою зміни кольору очей і волосся, його, Лужного, трохи, ну скажімо, аби не вживати надто гучних спів, випробовував, як випробовують тих, що лагодять дахи й міняють черепицю або миють вікна хмаросягів, чи вони не бояться висоти, звісно, випробовував не дуже і не з якихось злих намірів, а тільки аби впевнитися, якою мірою він, Лужний, здатний постерегти те, від чого інші байдуже чи перелякано відмахуються, тому що на такій людині не пише йому, Безручкові, хоча з зовсім інших причин, а й його, Лужного, дядькові багато залежить, оскільки Арістофан Молило-Маклелен плянує дещо розбудувати, властиво, за допомогою відповідного помічника, галузь своєї дотеперішньої діяльно* сти, про котру він сам ще докладніше розповість Лужному, як переконається, що небіж не баскаличитиметься проти досить вигідної співпраці на партнерських засадах, хоча його, Лужного, ніхто не наглить, бож врешті-решт усе залежатиме виключно від його, Лужного, власного вибору й волі, захоче — гаразд, ні, — то ні, але про це вони ще погуторять, коли все остаточно виокреслиться, — відповідь, яка своєю щирістю, а головне виразною прихильністю так розмагнітила ще хвилину тому настороженого Лужного, аж він, мало не спокусився, забувши й про страх зажити слави торопленого, вголос висловити підозру, котра протягом усієї зустрічі, то заникаючи, то спалахуючи, палила йому мозок: чи Безручко — справді — Іван Безручко, а чи таки — Гермес? Звісно, згодом він, Лужний, не абияк тішився, що це питання не вислизнуло йому з рота, адже Безручко, попри короткотривалу відвертість і щирість, які його ні до чого не зобов’язували, ледве чи признався б, коли зайшла б мова про надто делікатні вияснення, напустивши зайвого туману, бо, як він, Лужний, перегодя мав нагоду подостатком пересвідчитися, все, що безпосередньо торкалося ідентичности Безручка, той волів тримати в таємниці,як усі ті, що з огляду на примусову репатріацію позмінювали прізвище й місце народження, замітаючи сліди, а це означало, що, навіть на мить розм’якнувши й прозрадивши правду, Безручко міг перегодя пошкодувати й, знешкоджуючи небажане зізнання, як то поспіль чинять у таких випадках всі ретельники, що забігають поперед батька в пекло, пустити про нього, Лужного, про всяк випадок торохту, як про людину, якій Сибір, війна, втрата батьків і вигнання ніби трохи розсунули на боки цеглини в мозку, дарма що сама дійсність, до якої тепер йому, Лужному, аби не вскочити в нову халепу, доводилося значно пильніше, ніж досі, придивлятися, недвозначно свідчила: його, Лужного, підозра не позбавлена конкретних підстав, бо коли він бачив, як Безручко балакає з Роксоляною, дядьковою шістнадцятирічною небогою, яку дядько, наче його нечистий поплутав, чомусь затявся одружити саме з ним, Лужним, і якої, він, Лужний, частково й з цієї причини просто таки панічно боявся, адже тільки через Роксоляну він і накивав п’ятами з Англії до Риму, а тоді задля певности, щоб між ним і дядьковим гнівом ліг бодай океан, і до Америки, байдуже, що вродливішої жінки, чи то пак дівчини, він, Лужний, не подибував, та й Роксоляна, попри те, що він її всіляко уникав, знаючи вже тоді, що ліпше смерть, ніж це вимізковане короткозорим дядьком одруження, досить прихильно ставилася до нього, ніби намагаючися приспати його чуйність, — але щоразу, як він, Лужний, бачив, як Безручко розмовляє з дядьковою небогою, його одразу ж пронизувало почуття: він, Лужний, мусить звідси негайно тікати, тому що ці двоє, котрі попри Молилів первісний опір, заки дядько усвідомив, що доводиться зрікатися небожа, врешті-решт таки побралися, переїхали до Нью-Йорку й мали сина, — ці двоє пошлють його, Лужного, по яблука Гесперід, і він, як ще трохи загається, слугуватиме їм довіку, якщо остаточно не заломиться від скажених навантажень, котрі вони, кожне по-різному закидаючи петлі, вже лагодили для нього, оскільки він, Лужний, не був із тієї плоті, що вони, хоча і Безручко, і Роксоляна про людське око й ходили в звичайнісінькій смертній подобі.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”