дівувати

Приклад 1:
— даму серця, що його нібито певніше від жінки провадила крізь остогидлу буденщину, розуміючи його) душу поета, і як чи не наслідком цих порад і пощастило Павлу Свиридовичу Вергуну (тоді ще теж не інженерові будівельних шляхів, як Ковжун, не в’язневі Бухенвальду, а вже й поготів не власникові будівельної фірми в Канаді, що божився перегодя, ніби Ковжунові поради й справді допомогли — тільки, щоправда, не їй, Ізидорі, котра поклала собі весь вік дівувати, розтопити Олесеве серце, а йому, Вергунові) домогтися Ізидориної руки, хоча він, Вергун, не годен був скласти й двох римованих рядків, однак це йому Ізидора пробачала тієї ж миті, як він проказував їй напам’ять нехай і який малий уривок з віршів її коханого, вічно молодого, не спотвореного ні пивним черевом (Ізидорі завжди ставало невимовно шкода усіх затятих сліпців, які не тямили, що в її очах Олесеве пивне черево виглядало стрункішим від талій усіх Аполлонів Бельведерських, бо її поет не міг бути спотвореним), ні віком, ні жодними вигаданими чи дійсними, хоч і якими прозаїчними походеньками Олеся, любов до поезії якого Ізидора передала своїм нащадкам, наслідком чого її чотирирічна онука, Звенислава Гром’яківна, на невимовну втіху ущент розм’яклого діда, що віз тепер Ковжуна у покищо власному, хоч і заборгованому таксі, — й складала вірші, що їх розчулений Гром’як, як біблійне одкровення, проказував Ковжунові мало не всю дорогу до Гохляндського табору і що, не виключене (не так самі слова, як та радість, котру випромінював Гром’як, розповідаючи про онуку), по-новому й засвітила давні Дзиндрині висловлювання на угорському кладовищі, прочинивши в чутих щодня знайомих звукових сполуках додаткові досі або не існуючі, або просто не зауважувані осяйні чарупки, з яких полилося на Ковжуна світло так, як це з ним, — щоправда, дещо по-інакшому, — кілька разів траплялося «у медвідку», в «Люврі» та «На Словенці» в присутності професора Покиньчереди, хоча на те нібито не було жодної ваговитої причини, і вони тоді гуторили виключно про буденні речі, тому що Ковжунові далебі не випадало (і кожного разу, як він натинався переступити цю невидиму межу, йому мимоволі заклеювався язик, бож не личило!) напастувати професора не досить дискретними запитами (і то частково зі страху, а що коли професор візьме й раптом підтвердить, що то все правда?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Та не вік дівці дівувати, — пора й перестати, і Антосьові не вік вікувати в філософії. V Мовби на крилах полетів Антосьо додому, як розпустили уже на вакації; в дорозі і горілкою візника підпоював, і все; коні біжать, духу пускаються, а він все свариться: — чого помалу їдеш?
— Тютюнник Григорій, “Вир”