дякувати

Приклад 1:
Дякувати. От, Лукашу, поможеш тут в’язати молодичці.
— Українка Леся, “Лісова пісня”

Приклад 2:
слухаючи тiльки власний текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки стяглася довкола тебе в прозору, мiн‑ливо‑ряхтючу, немов iз рiдкого шкла виплавлювану, кулю, всерединi якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало вогнями — й знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання, ти вiдчитала — оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi‑то було й втямити, що дiм твiй — мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й знає, — завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, — потiм усi тi пикатенькi, лисi, чорнi‑кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд їхньої млосно‑пряної кухнi твiй шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли годилося гречно дякувати), — звiдтодi жодна зала тебе б не збила — а хоч перед кримiнальними злочинцями! — екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала — на голос, ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не допускається, окрiм як на театрi, тим‑то, либонь, i проймає, i те фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу — облягло шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали розрiзненими кадрами, — простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе мимохiдь, — з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув горiлчаним духом: “Ну, ти й даєш!”
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
— i, фокусницьким, чи то офiцiантським, елегантним жестом вихопивши з кише‑нi рацiю, кликав, замiсть запотребованого боса, полi‑цiю, ну, таке й у Совдепiї б сталося, — Розi заскиглила в трубку, що Марк уже виїхав — в аеропорт, їй назуст‑рiч, — за шкляними дверима, в жовтяво пiдсвiченiй тьмi, знову закосив дощ, пошкандибала до багажних конвейєрiв — забрати валiзки, ясно вже, що ночувати доведеться в Вашiнгтонi, маленький носильник з ямкуватим, мов з iншого обличчя перенесеним носом, iно глипнувши на її квитанцiї, радiсно сповiстив, що вони встигли перекинути багаж iз бостонського рейсу на дiдьчого кукурузника — дуже хапалися, мем, усього десять хвилин мали, але — встигли, Богу дякувати, don’t worry, ma’am, — стояв, розпромiнений своїм звершенням, i чекав на похвалу, аж шкода було його розчаровувати: значить, багаж вiдправили, а мене нi? I стою я в аеропорту Dulles, у городi Вашiнгтонi, на пiвнiчноамериканському континентi, на планетi Земля, через праве плече дамська сумочка, в лiвiй руцi течка з комп’ютером, анi зубної щiтки, нi пари бiлизни, летить зараз десь над Атлантикою чоловiк, задля якого я все це затiяла, i ось це й є — єдина моя адреса: трохи прийшовши до тями, викуривши двi цигарки, перештампувала квиток — на Кеннедi: хай уже, раз таке дiло, Марк завтра зустрiчає там нас обох — нарiз‑но, якось уже здибаємось; потелефонувала вашiнгтон‑ським знайомим, що вiддавна кликали її в гостi, хоч, мабуть‑таки, не опiвночi, — драстуйте вам, оце ж я тут, у Dulles, дайте води напитися, бо так їсти хочу, що переночувати нiде, — от уже справдi, дослiвно; iз записаною на клаптику паперу адресою — it’s fifteen minutes drive, we’re waiting for you, уфф, спасибi, не без добрих людей свiт, — вiдчуваючи на вустах, од перевтоми, невiдлiпну посмiшку розумово вiдсталої дитини, потрюхикала на стоянку таксi, але й це ще був не кiнець: за кермом трапився маленький пакистанець, в чиїй твердiй, розкотистiй тарабарщинi не вiдразу вгадувалась англiйська, — смiливо рушивши в нiч, десь акурат на п’ятнадцятiй хвилинi вiн повернув до неї голову в тьмi автосалону, повiльно, як на шарнiрах, свiтло зустрiчних лiхтарень напливало й вiдринало, тiнями величезних невидимих риб, червоне табло лiчильника мерехтiло, мов кардiограма в покинутiй лiкарями операцiйнiй, — i спитав, чи знає вона дорогу, — перепрошую, але дорогу належиться знати таксистовi, нi?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”