картковий

Приклад 1:
Тимчасом у її кембрiджськiй хатi, знай перемiрюванiй безтямною ступою з кутка в куток — вiд вхiдних дверей через кiмнату до кухнi й назад (робота, задля якої буцiмто й приїхалося до Штатiв, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), — щось незбагненне коїлося з телефоном: раз у раз її колошкали вдосвiта зi сну химернi дзвiнки, зривалася, хапала слухавку: “Хелло!” — десь далеко на безмовнiй лiнiї свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав їй знати про себе, нiби справдi в ньому “хтось кричав крiзь нiч її iм’я, неначе на тортурах”, — i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно‑зеленавим ряхтiнням засвi‑чувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував з розтруба бездушний зуммер, — о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнiї над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i твоїх вiршiв, ти впiзнала її вiдразу, тiльки‑но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, — твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з своєї, щойно вiднайденої осi (бо ти була — жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без пря‑мостiйної пiдпори, хай би навiть i намисленої, — без конкретного обличчя живої любовi — опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од якого‑небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш — лишався), — кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого єства i спорскувала в розпачливiй непритокманостi, ‑ “I раптом знов схотiлося — кричати, На лампу вити, пазурями драти Шпалери на стiнi — од явностi утрати, Од того, що тебе уже даремно ждати”, — аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн — помер, от просто взяв i помер, “вляпався в крапочку”, як i хотiв (зiзнався їй у цьому ледь не напочатку — з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, й чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, — все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто… сто шiстдесят?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 2:
“Перші місця” компанії Nokia на світовому ринку мобільного зв’язку Роки Досягнення Nokia на ринку мобільного зв’язку Серія телефону Характеристика 1992 Nokia 100 Перша родина мобільних телефонів для всіх аналогових мереж 1993 Nokia 1011 Перший цифровий мобільний телефон для мереж GSM 1994 Nokia 2000 Перший мобільний телефон з базою даних, можливістю відправляти факси та SMS 1996 Nokia 2100 комутатор Перший компактний телефон “все в одному” (телефон факс, календар, електронна пошта та Інтернет) 1997 Nokia 3801 Перший мобільний телефон з динамічним меню, що підтримує SMS 1997 Nokia 3810 Перший мобільний телефон, створений спеціально для 333 азійських споживачів (з графічним дисплеєм та меню азійськими мовами) 1997 Стільниковий картковий телефон Nokia Комп’ютерна картка з вбудованим мобільним телефоном GSM дл я прийому голосових та інших повідомлень на ноутбук 1998 Nokia 5100 Перший мобільний телефон із з’йомною декоративною панеллю 1998 Nokia 9110 комунікатор Перший мобільний телефон, що забезпечує бездротове надання зображень 1999 Nokia 7110 Перший мобіль ний телефон, що підтримує протокол WAP 1.1. з наданням доступного мобільного Інтернету 1999 Nokia 8210 Перший телефон, розроблений і випущений в продаж за участю індустрії моди 2000– 2004 Nokia 3310/3330 Найбільш популярна модель мобільного телефону в світі (за 2000-2004 рр. було продано 126 млн.
— Малярчук Таня, “Згори вниз”

Приклад 3:
Хто ж винен, що приходить воно тільки тоді, як усі — найменші й найтемніші — потреби твої задовольняються, що нагадує воно картковий домочок: одна карта впаде — вся будівля завалиться… «Щастя… — думав мляво Іван Семенович, коли, відбувши наради, повертався ввечері з міста. — У кожного воно своє, але ніхто не розуміє, в чім саме… — Та й думають про нього, тільки втративши… От як він або той п’яничка Си-чов…» Прізвище це нагадало йому весь учорашній вечір, зустріч з Куницею, з ким йому краще ніколи не розмовляти; розмову з Завадською, до якої йому краще ніколи не повертатись… «Бо й ні для чого», — спробував він переконати себе, почуваючи, що так само ні для чого повертатись йому і додому, в незатишні порожні кімнати, де все, навіть рип черевиків, говорить про самотність і порожнечу… Іван Семенович на мить уявив їх, як довгі роки свого життя наперед, і бажання не повертатись додому якнайдовше опанувало його… Він відчинив двері до «Mon геро».
— Тютюнник Григорій, “Вир”