карк

Приклад 1:
— й дістав, як консервну бляшанку з тушкованою воловиною, то гарячу любов, то розцяцьковану отруйними пащеками заздрости наймерзеннішу зловтіху, яка його, Прокопа, останнього часу дедалі частіше доводила до сказу), хоча, властиво, саме таку, залежно від вдачі, більш чи менш нюансовану зловтіху в поведінці старших віком чоловіків супроти своїх молоденьких чи бодай значно молодших дружин він, Прокіп, мав нагоду подостатком спостерігати й раніше, тільки раніше все те його не зачіпало (скільки в житті існує різних дивацтв, одним більше чи менше, та й кінець), лише з миттю, як він сам без тями закохався в Дзвениславу, з нього наче обсипалася глина, яка досі заважала йому сприймати речі такими, якими вони були насправді, і те, що досі розважало його, як кумедне, раптом вжахнуло його, й він відчув, наскільки він, Прокіп, змінився, і як тепер йому не лише ріже вухо, а й доводить до нестями отаке собі самовдоволене базікання чи то Василя Побігушого, замолоду ніби цілком пристойного чоловіка, чи Юрася Мотики, а чи Ігоря Цямрини, які понад двадцять років тому в Ріміні виглядали симпатичними хлопцями й лише, поодружувавшися згодом із набагато молодшими, ніж вони, жінками, наче подуріли й тепер на старощах усім знайомим, ну й, звісно, в першу чергу йому, Прокопові, як давньому приятелеві, при кожній нагоді торочили, мовляв, от його, Мотики, на тридцять років молодша супружня половина фарбує волосся, аби приховати сивину, а він, Юрась Мотика, попри добрячу шістдесятку не зауважив на своїй мудрій голові жодного сивого волосу, чи от він, Ігор Цямрина, у свої шістдесят три роки ще зовсім юнак, а його на двадцять п’ять років молодша жінка виглядає значно старшою, ніж він, аж одного разу в ресторані один чоловік пошепки йому, Ігореві, коли він мив руки в убиральні, сказав, ніби він, Ігор, виглядає не як чоловік, а як син своєї власної жінки, — заувага, яка коштувала Ігореві зубної протези, бо він, Прокіп, не годний стриматися, вхопив Ігоря за карк й трясонув ним так, що в нього вилетіла нижня протеза, котра хруснула під його, Прокоповими, черевиками, перш ніж він це зауважив й випустив з рук спорохнявілого джиґуна, саме припущення уподібнитися до якого його, Прокопа, доводило до шалу, хоча коли він дещо пізніше, як Дзвенислава разом із своєю корейською компаньйонкою, а тоді й сама, відкрила ательє мод, — коли він, Прокіп, натякнув був Дзвениславі про небезпеку любитися, а ще більше одружуватися зі старим чоловіком, вона слухаючи, як кумедно він перестерігає її перед літніми зальотниками, що з роками нібито обертаються на пудові гирі на шиї коханої жінки, розсміялася й сказала, що це йому, Прокопові, не загрожує, навіть якби він прожив двісті років, з тієї простої причини, що він, Прокіп, на відміну від тих саламах, про котрих він так кумедно розповідає, вроджений авантурник, тобто чоловік з іншої зірки, шаленець і паливода, що, зрештою, вона, Дзвенислава, вичула тілом і душею ще в п’ятнадцять років в «калабані» на Фльоріді, як фліртувала з вродливим і безнадійно нецікавим, як пень, Омельком, який, звісно, й не здогадувався, що весь цей флірт, уся ця багатоступнева піротехніка, призначалася не йому, п’ятнадцятирічному кучерявому баранчикові, а Прокопові, палючі очі котрого назавжди вирвали її, Дзвениславу, з дитинства, з її власного тіла, з навколишнього світу, миттю зробивши її дорослою, оскільки так, як тоді під поглядом Прокопа (він, Прокіп, і справді має чаклунський, гіпнотичний погляд, перед яким щоразу тане її, Дзвенислави, єство), у неї ніколи не стогнала кров і душа, а це, напевне, тому, що так несамовито, як він, Прокіп, її ніхто не жадав, тобто, вона, Дзвенислава, навіть вагається сказати, чи це було жадання, їй здавалося радше, наче він, Прокіп, відсунув у власних грудях чавунний засув, і звідти виструмувала навіть не сила, а наче космічний стовп вогню, що змушує текти проти течії повноводні ріки, якась сліпучо-двигтюша стіна, якій неможливо протистояти, тому що ця сила і є саме існування, — відчуття, що його вона, Дзвенислава, мала тільки в присутності Прокопа, дарма що пізніше її облягало подостатком навіть дещо запристрасних зальотників, проте ця пристрасть у порівнянні з Прокоповою їй, Дзвениславі, здавалася солом’яною, чого не міняла навіть та обставина, що один із претендентів на її, Дзвенислави, тіло й душу пробував поповнити самогубство з розпачу, що вона, Дзвенислава, його не помічає, аж їй (щоправда, вперше й востаннє, оскільки, крім зайвих ускладнень, з того однак нічого не вийшло), довелося виконувати ролю добродійної організації й переспати з тим дурнем, — адже доба фанатизованої цноти минула, й усі її, Дзвенислави, подруги, як, зрештою, і більшість завдяки піґулкам проти зачаття на деякий час розкріпаченого жіноцтва, мала коханців, ну й вона, Дзвенислава, щоб не надто вирізнятися серед інших, вирішила й собі завести приятеля, не тому, певна річ, що вона, Дзвенислава, тієї біди потребувала, у неї вистачало й інших зацікавлень, й за іншого часу вона чекала б на Прокопа хоч двісті років, бож крім нього, вона нікого не любила, та й ні один із її принагідних коханців, від яких їй було просто ліньки дуже відбиватися, не тряс нею так, як Прокіп, крім того, в ній, Дзвениславі, сиділа колючка: якби вона, Дзвенислава, тоді була б не дівчиною, а жінкою, Прокіп не утік би від неї, цим ніби мимоволі нав’язавши їй усіх тих зальотників, котрих наче й не існувало, тобто, звісно, фізично вони були й однак їх не було, оскільки ні один із них не спромігся зануритися їй, Дзвениславі, в душу, яка прокинулася лише на поторк Прокопа, і тому, самозрозуміла річ, вона, Дзвенислава, ні від кого, крім Прокопа, й не хотіла дитини, хоча її, Дзвениславу, любили (коли дивитися збоку), властиво, далеко вродливіші, ніж Прокіп, значно молодші від нього й зовсім не дурні хлопці, тільки ж ні в одному з них вона, Дзвенислава, не подибувала того невловного, а воднораз на дотик відчутного, якогось гіпнотичного шаленства, лицарського, а заразом наче аж злочинного розмаху вдачі, а головне — тієї несамовитої внутрішньої, зібраної в один жмут, як промені Лазера, кошачої напруги, від якої вона, Дзвенислава, втрачала голову, сон, самоопанування, відчуваючи, що без Прокопа — • життя для неї порожній свищ, — недарма жінки всіх часів і народів беззастережно, з першого погляду віддавали серце й тіло авантурникам, крізь яких віяли вітри всесвіту, перетворюючи їх на прибульців з іншої зірки, і тут вона, Дзвенислава, попри емансипацію, попри свої малярські, громадські, комерційні й інші амбіції, ймовірно, була типовою жінкою, ладною бігти за своїм навісним коханим на край світу, вбачаючи в цьому чоловікові щось, чого, може, взагалі не існувало, байдуже, що вона, Дзвенислава, саме в цьому неіснуючому й бачила сутність усього буття, переконуючи Прокопа, що її, Дзвениславу, зовсім не треба захищати, як він каже, від розчарувань, і нехай він, Прокіп, не боїться, як це він без кінця її остерігає, в’язати її, Дзвениславину, волю, — вона, Дзвенислава, з найвищого дерева плює на всю цю недолугу волю, аби тільки біля неї завжди був він, Прокіп, — її повітря, її світло, її радість, її життя, Прокіп, якого вона, попри шалену любов не здолала переконати (тобто, вона його ніби й переконала, але в тому переконанні виявилася дірка, крізь яку сили тьми й вирвали від неї Прокопа), що він її, Дзвениславу, навіть як знемагатиме від старощів, ніколи не обтяжуватиме з тієї простої причини, що вона його, шаленця, любить, так любить, що її самої просто нема, бо кожна її клітина — це і є він, Прокіп, що, зрештою, він і сам бачить, із чим Прокіп ніби й погоджувався до того дня, коли загинув в автомобільній катастрофі, у випадковість якої вона, Дзвенислава, так ніколи й не повірила, чуючи серцем, що в хвилину сумнівів, коли її, Дзвенислави, не було при ньому, Прокіп, одержимий навісною думкою, що його колись підступно здолає старість і він, не помічаючи цього, її, Дзвениславу, обтяжуватиме, добровільно пішов із життя, дбайливо потурбувавшися, щоб усе й справді виглядало, як нещасливий випадок, так наче вона, Дзвенислава, могла колись витяти з пам’яті особливо одну ніби напівжартівливу розмову з Прокопом, котрій, звісно, вона, Дзвенислава, тоді не надала значення, хоча її болісно пронизав Прокопів вираз очей, із яким він, сміючися, зауважив, мовляв, він, Прокіп, уґає ефективний лік проти старечого перетворення, що рано чи пізно, як і всіх смертних, зведе і його, Прокопа, до немічного, безвідповідального дідугана, котрий висітиме колодою на шиї коханої Дзвенислави, у що, звісно, вона, Дзвенислава, не вірить, оскільки цієї загрози зараз, коли він це каже, нема, однак він, Прокіп, згромадивши на карку на кілька десятків років більше досвіду, ніж вона, Дзвенислава, знає, як підступно таке перетворення опадає чоловіка і що тоді діється з людиною, коли, властиво, вже тепер він, Прокіп, не годен відірватися від Дзвенислави, за подальшу долю якої він, Прокіп, чує себе відповідальним, а яка тут може бути відповідальність, коли в присутності Дзвенислави з нього, Прокопа, наче вилущується інша істота, котрій стає байдуже все на світі, крім одного: бути назавжди із, ніби щоранку наново народжуваною з пінної подушки, коханою Дзвениславою, біля якої щезає його, Прокопова, воля, перетворюючи його, значно старшого від Дзвенислави чоловіка на безпомічну дитину, яку треба силоміць відривати від материних грудей, стан, що його він, Прокіп, не звідував із жодною жінкою, крім Дзвенислави, може, тому, що крізь Дзвениславу йшов силовий потік, до якого прислимаковувалося все його єство, і, властиво, саме цей стан, за котрого він, Прокіп, переставав бути Прокопом, а наче розпадався на світлові, несамовито чуттєві цятки, подекуди збиті в хусточки з сліпучокольорових живих волокнин, так наче любов до Дзвенислави розщеплювала його, Прокопа, на складові, незалежні одна від одної частини довкілля, споріднені з озією, що називалася Прокопом, не більше, ніж із динозавром, — саме цей стан то гнав його світ за очі, то змушував, так само владно, повертатися, як і того разу, коли Дзвенислава прозрадила йому, що вона, всупереч його, Прокоповій, у цьому випадку вочевидь на манівці скерованій волі, завагітніла від нього, який чомусь затявся, що дитина від нього її, Дзвениславу, якщо не тепер, то перегодя, тільки обтяжуватиме, коли це її найбільше бажання, а може, навіть ціль її життя, заради чого вона, Дзвенислава, навіть мусіла (хоча вона не полюбляє крутійств) вдатися до вигадки, ніби вона приймає піґулки проти зачаття, й цим врешті-решт приспати його, Прокопову, зайву, а головне, їй, Дзвениславі, просто таки незбагненну чи то пильність, ми то впертість (так наче він і справді не втямить, що вона, Дзвениспава. хоче саме від нього, а не від когось іншого дитину!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
РЕДАКТОР КАРК I Бєлий, i Блок, i Єсенiн, i Клюєв — Росiя, Росiя, Росiя моя. Стоїть сторозтерзаний Київ I двiстiрозiп’ятий я. П.ТИЧИНА Связан я узловыми дорогами, На которых повесилась Русь, На которых трактиры с острогами Хоронили народную грусть.
— Невідомий автор, “187 Sini Ietiudi Mikola Khvil Ovii”

Приклад 3:
Редактор Карк пiдвiвся, ще раз тривожно подивився на бравнiнга i вийшов. II Iз тихої вулицi пiшов на клекiт.
— Невідомий автор, “187 Sini Ietiudi Mikola Khvil Ovii”