Приклад 1:
— Ти як розкішне древо, поставлене над горбиком німим»… 1991 «Бо ти на землі — людина»: Володимир Підпалий Серед людей, які стрічаються на довгій життєвій ниві, є такі, що їх пізнаєш, так би мовити, не кількісно, а якісно. Тобто: не надто часто зустрічаєшся з ними, не розмовляєш подовгу, не обізнаний в деталях з їхнім життям — минулим і сьогоднішнім, але водночас дуже гостро й точно відчуваєш їхню людську цінність, певен, чого можна сподіватися від кожного в критичній ситуації, передбачаєш його реакції та оцінки.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”
Приклад 2:
В том только разнь, что древо жизни стоит и пребывает, а тѣнь умаляется; то преходит, то родится, то ищезает и есть ничто. Materia aeterna12.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 3:
— розумiється, що iншого — писати по‑росiйськи чи по‑англiйськи, на перший же твiй вiрш, видрукуваний англiйською, i то в цiлком малопомiтному журналi, екстатично вiдгукнулось, звiдкiлясь трохи чи не з Канзасу, якесь там “Тhe Review of Literary Journals”, це ж треба, i Макмiллан збирається включити його до антологiї свiтової жiночої поезiї ХХ‑го столiття, “You are а superb poet”, — кажуть тобi тутешнi видавцi (зволiкаючи, проте, з книжкою), спасибi, я знаю, тим гiрше для мене, — але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зумiла б змiнити мову, — пречудово зумiла б, якби трохи помарудитись, — а тому, що заклято тебе — на вiрнiсть мертвим, усiм тим, хто так само несогiрше мiг би писати — по‑росiйськи, по‑польськи, дехто й по‑нiмецьки, i жити зовсiм iнше життя, а натомiсть шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української, i нi фiга з того не поставало, крiм понiвечених доль i нечитаних книжок, а однак сьогоднi є ти, котра через усiх тих людей переступити — негодна, негодна i все, iскор‑ки їхньої присутностi нема‑нема та й укидаються в повсякденному, навзагал геть спопiлавiлому буттi, i оце й є твоя родина, родове твоє древо, аристократко забацана, прошу пробачення за непризвоїто довгий вiдступ, ледi й джентльмени, тим бiльше, що до нашої теми вiн, властиво, не тичеться). Ледi й джентльмени, жаль за власним, з дня на день марнованим тiлом — це почуття, знайоме хiба ГУЛАГiвським в’язням: вечорами у ваннi я розглядаю перед дзеркалом (начепивши совинi окуляри, тi самi, з товстими скельцями, так що вигляд маю достолиха кумедний) свої груди, досi такi незмiнно кулясто‑пружнi, визивно насторченi пипками врiзнобiч (“Это ж надо, — казав колись, нестак i давно, один недоукраїнiзований мною мужчина, — наверно, четвертый размер, а как держится!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”
