дораджування

Приклад 1:
Звісно, і до жовтневого перевороту тітка не належала ні до крайніх революціонерів з вибухівкою в кишені, ні до тих, що мріяли порятувати людство новим терором, — на це в неї надто добре варила голова й діяв практичний розум, але лівим, як майже всі з її середовища, шо, живучи в достатках, могли розводитися про рівність і братерство, вона симпатизувала доти, доки її не вигнали з власного будинку з невеликою садибою, оголосивши ворогом народу, задля якого тітка до революції ладна була навіть на такі досить незвичні для неї жертви, як безкоштовне (і то досить клопітне) дораджування селянам при купівлі земельних наділів чи навіть надання їм безвідсоткових позик, щоправда, не великих, бож у тітки грошей ніколи не було надмір. Зрештою, скільки він, Сорока, себе пам’ятав, усі тітчині справи і вчинки постійно, і то на всі лади, то схвально, то з осудом, обговорювано в їхній родині, а коли він, Сорока, тоді ше не Олежко, а вже й поготів не Олег Кіндратович, а просто «Ложечка», як його дома всі кликали, хоча він уже перейшов був до третьої кляси гімназії, — коли він, Сорока, повертався думками до гімназійного часу, за якого він уперше в особі Максима Синявського, свого нового гімназійного приятеля, що читав йому вірші Шевченка, доторкнувся до пушеної під під української стихії, то незмінно між зустрічами з Максимом, які невдовзі урвалися, бо старого Синявського заарештували і Максим зник із його, Сороки, шойно поволі усвідомлюваного життя, залишивши в його хлоп’ячій душі колосок, який повів його, нашадка зросійшеного українського роду, на іншу стежку, — він, Сорока, незмінно бачив батька, як той голосно ламав собі голову, нараджуючися з матір’ю, чого назагал батько ніколи у такій відвертій формі не практикував при дітях, тобто при двох старших сестрах, Марині й Ларисі, які, рано одружившися, зникли з його, Сороки, обрію, при братові Сергієві, що загинув у денікінців, обороняючи «єдину й неділиму», при Софійці, шо згодом, разом із чоловіком уенерівцем пішовши на еміграцію, померла на запалення легенів у таборі для петлюрівців у Каліші, і при ньому, «Ложечці», батько ламав голову, нараджуючися з матір’ю, як викраяти з далеко не надмірних статків для своєї сестри, а його, Сороки, тітки якусь досить значну суму грошей, шо їх батько, врешті-решт частково допозичивши в знайомих, таки зібрав і що їх тітка, як згодом гаряче запевняв батько, здавалося, не зовсім у тому переконану матір, нібито до копійки повернула, провівши, як про те з захопленням на межі з соромом і подивом оповідали його, Сороки, батьки, якусь особливо спритну ґешефтярську операцію з паровими млинами і мливом, що уможливило тітці кількаразові подорожі до Італії й Англії, куди тітка, як це часто пригадували його, Сороки, батьки, уперше їздила не лише відпочивати, а проводити грошові орудки сама з немовлям і старою нянькою, — на той час просто таки нечуване явише, — невдовзі після шлюбної розлуки, про котру він, Сорока, наслухався в хаті ше з раннього дитинства і тому, хоча батьки в присутності дітей, як це їм, батькам, здавалося, майже не заторкували дражливих тем, і знав, — очевидна річ, шойно роками пізніше повнотою осмисливши своє знання, — шо тітка по трьох місяцях одруження нагнала свого чоловіка, оскільки тітчине бажання законну дитину сповнилося, а чоловік їй просто заважав, і це тим більше, шо неборака мав необережність уроїти собі, ніби вона, тітка, лише тому, шо народилася жінкою, не здобудеться ні на шо ліпше, як вволювати його, чоловіка, волю, шо, звісно, з його боку виявилося чималим прорахунком вже хоча б із тієї причини, шо тітка в одній особі вмішала і жінку, і чоловіка, і то, як на нього, Сороку, то далеко більше чоловіка, ніж жінку, а другого чоловіка побіч себе, чоловіка, який диктував би їй свої забаганки, ласкаво дозволяючи їй чинити його волю, вона ані скілечки не потребувала, зумівши знайти за відповідну винагороду юриста, котрий негайно після народження дитини допоміг офіційно оформити шлюбну розлуку, переписавши навіть дочку на її, тітчине, дівоче прізвише, на велике горе чоловіка, ошуканого в усіх своїх правах, якому було назавжди відмовлено бачити власну дитину, бож тітка і дорослій Серафимі не дозволяла зустрічатися з батьком, як це десятиріччя пізніше зі сміхом розповідала йому, Сороці, хоч і постаріла, але по-молодому енерґійна сива розвідка, — не дозволяла зустрічатися дочці з батьком, який так і не збагнув, пошо вона, тітка, розлучилася з ним, перші два роки уперто сподіваючися, шо жінка прийде до тями й повернеться, оскільки, мовляв, вона сама з малою дитиною без чоловічої, нехай лише репрезентативної, підпори не дають собі ради.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”