Приклад 1:
Та й загалом де вже там такі категорії, як «очищення прекрасним», романтичне поривання ins Blau, святе донкіхотство, — вони в найкращому разі поблажливо толеруються, але як «застарілі», як «тіні забутих предків»… Тому таким зворушливо-актуальним є заклик Ліни Костенко: «Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і уста!». Як зорієнтуватися в тому незатишному, жорсткому, часом абсурдному світі, що огортає нас, не розгубитись у зіткненнях полярностей, знайти адекватні (принаймні для себе) відповіді на виклики часу?
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”
Приклад 2:
Тобто, та душевна фльора, завдяки якій перегодя його, Сороки, давні знайомі порвали з ним взаємини з огляду на, мовляв, його, Сороки, фальшиво зрозуміле, а тому й винятково небезпечне донкіхотство, надто недоречне й визивне за часів, коли треба знову всіляко рятувати власну шкіру, залазячи в нори, а не бігати за химерами на подобу якоїсь там задрипаної вільної України, непотрібної жодному найшолудивішому собаці на світі, а не те що едукованій, із незакаляним селюцькими кізяками мозком людині, наражаючися на кулю чи зашморг із першого-ліпшого балькону нових можновладців, — та душевна фльора почала наростати в ньому ще й раніше, проте саме від тієї алма-атинської хмарини в ньому, Сороці, остаточно оприсутнилися й попливли ті мікроскопічно-тремтливі живі нитки, — спочатку лише поодинокі медузні мережива, мачини, переливні калачики, порхавки й ніби з самих зірок, тільки не колючий, а драглисто-щемливий заячий холодок, всі ці переливні утвори, що виникали й осідали на дно серця нескінченними скойками тисячолітніх вапнякових нашарувань (він, Сорока, кожною волокниною єства відчував цю тисячолітню тяглість, дарма що в дійсності це, може, не тривало й секунди), утворюючи рухому товщу доти незнаних, однак (і це для нього, Сороки, виявилося небувалою новиною) досить агресивних, а заразом не так і агресивних, як радше шпичасто рвучких, — байдуже що вони щільно йшли вгору базальтовими рурами, залишаючи згодом після себе вивітрені навколо, а тому наче штучно вґвинчені в рівнину, вулканічні комини з компактною серединою, — почуттів, звідки вряди-годи до свідомости блискавкою просмикувався здогад, що й змусив його, Сороку, по-інакшому глянути не лише на тітку, а й на себе самого, а заразом і на весь світ. Звісно, алма-атинська хмарина відіграла ролю каталізатора, пришвидшивши в ньому, Сороці, й вихлюпнувши через вінця те шумовиння складного, властиво, і йому самому не надто проглядного душевного процесу, — що визрівав у надрах його, Сороки, єства, чекаючи лише незначної причіпки, аби виприснути на поверхню й нарешті з довго гамованою силою турнути його, Сороку, усіма помислами в барви, звуки, в самого себе й людей, аби він, Сорока, прочумався й трохи розгледівся на цьому світі, — ймовірно, ще й тому, що він, Сорока, найчутливішим боком душі, як сіамський близнюк, ще змалечку виявився прилютований до хмарин — не інакше, як на свавільну забаганку Провидіння, що домагалося від нього, Сороки, чогось такого метикованого, не виключене, навіть зовсім не складного, лише чужого йому, Сороці, чого йому ніяк не таланило збагнути, внаслідок чого він, Сорока, самозрозуміла річ, як це й кожен вчинив би на його місці, не раз спересердя й кляв небесні розпорядки, плекаючи підозру, що й доля грішним ділом на подобу власть імущих (бож надмір влади і святого заводить до пекла), дозволяє собі подекуди не зовсім доречні жарти, не передбачені у вищих інстанціях буття, і тому його, Сороку, як п’яницю до горілки, й прикуто до хмарин, які, дарма що вони його, Сороку, скільки він себе пам’ятав, у першу мить виповнювали радістю й силою, перегодя незмінно, не виключене, завдяки його власній недолугості (що, звісно, ані трохи не міняло справи) проти його волі (бож і справді, не міг же він, Сорока, навіть у найздичавіліших глибинах свого єства жадати того, проти чого кожна клітина бунтувалася в ньому?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
