Приклад 1:
Слід віддати належне, кавалки різних опер було припасовано один до одного вельми вдало і непомітно, але навіть неозброєному знанням оперо- вого мистецтва вухові було ясно, якими відвертими нитками шита вся ця матерія; під час речитативів публіка робилася неуважною, жлуктила пепсі і хрускотіла солоними паличками, були й такі, що грали в карти або в доміно — щоби не допустити повного розброду в залі, режисер час від часу влаштовував їм нову несподіванку у вигляді вибуху на одному з балконів або люстри, що з розмальованих алегоріями небес починала стрімко падати на голови сидячих у партері, проте 165 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ бувала зупиненою в останню мить, на висоті якого-небудь метра над головами нажаханих меломанів; «на цій сцені співали Малібран і Патті», казала я Респондентові в такі хвилини, «і Таманьйо», доповнював мене Респондент, зіштовхуючи сплячу голову Доктора зі свого плеча, взагалі Респондент був напрочуд зібраний і уважний, майже не відривався від бінокля, почергові арії трьох офіцерів-зловмис- ників під час співецького змагання справили на Респондента враження чогось добре відомого, і справді, перша з них відповідала арії Поліфема з другої частини «Акіда й Галятеї», наступна була серенадою Дона Джованні під вікном Ельвіри, а остання — передсмертною відозвою Симона Бокканеґри з фальцетними вкрапленнями від графа Енріко; у будь-якому випадку це було сильніше, ніж переможний виступ товстуна Орфея; відразу після цього залу пронизав разючий блакитний спалах, підсилений виттям нестерпних, але не міфологічних сирен, що супроводжували надто довге цілування Орфея з на дві голови вищою від нього красунею Ріною, котра, до речі буде зауважити, насправді аж такою красунею не є, та й голос бажає кращого. Улюбленцем публіки виявився нато мість Інквізитор — його виконавську майстерність годі запе речити чи спростувати, голос його, вдало спотворений синте затором, нагадував якесь моторошне крякання і доводив частину жіноцтва до екстазу — в якоїсь вагітної навіть почалися пологи, їх було успішно прийнято незабаром у фойє, хоча більшість присутніх залишилася з думкою, що то чергова режисерська фікція, і новонароджена дитина — чотирикіло- грамовий хлопчик — насправді була штучною; перша дія завершилася вражаючим хоровим мурмурандо і оркестровим крещендо, частина публіки вже замовляла перекуски в буфеті, коли разом з останніми тактами (Ваґнер) впала завіса — темно-зелений оксамит з велетенськими винними і крива вими плямами.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
