жур

Приклад 1:
Ста­ла нудьга виг­ля­да­ти йо­го очи­ма, жур­ба не­ви­мов­на гніти­ти йо­го ду­шу і сер­це… Хо­дить, бу­ва­ло, во­се­ни або зи­мою по дво­ру, опус­тить на гру­ди го­ло­ву та за цілий день і сло­ва не про­мо­вить ні до ко­го… Так ми­нув рік; ми­нає і дру­гий; а во­ни – всі трой­ко (дітей не бу­ло) – пох­мурі, не­ве­селі… Не­має долі – не­має й ра­дості! Лягла зи­ма.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 2:
До­щу не бу­ло; а тільки хма­ри, як дим­чаті ки­лимці, зас­ту­па­ли світ сон­ця, пе­ре­су­ва­ли­ся з місця на місце, пла­ва­ли по ви­со­ко­му небі, од­на од­ну до­га­ня­ючи, од­на дру­гу пе­ре­га­ня­ючи, й ки­да­ли свою сіру тінь на чор­ну­ва­ту зем­лю… Вітер тяг ле­генький з по­луд­ня.. Чіпка підвів го­ло­ву, ра­дий хоч вітрові, що обвівав йо­го чер­во­ний, як ка­ли­на, вид, про­хо­лод­жу­вав га­ря­чу го­ло­ву… Йо­му ста­ло не­мов лег­ше од та­кої про­хо­ло­ди; ве­селіші гад­ки ста­ли зак­ра­да­тись у йо­го ду­шу, а жур­ба впря­ма все-та­ки не ки­да­ла сер­ця…її Чіпка за­тяг: Зелений бай­ра­че, на яр по­хи­лив­ся; Молодий ко­за­че, чо­го за­жу­рив­ся?.. Спершу ти­хо, про­тяж­не ви­ли­ва­ла­ся пісня, й чут­но у ній бу­ло ту­гу не­ви­мов­ну, плач гіркий-за­дав­ле­ний; далі го­лос все дуж­чав, міцнішав, роз­вер­тав­ся на всі бо­ки і, як зимні за­во­ди вітру, роз­ля­гав­ся жур­бою по пус­тельно­му по­лю… Тільки мені й па­ри – що очиці карі… – лунала пісня; а по­ле, мов ще дуж­че по­чорніло, аж на­су­пи­лось… XXV Козак – не без щастя, дівка – не без долі Вернувся Чіпка до­до­му та за­раз ки­нув­ся по ха­зяй-р,ду – не заг­ля­нув і в ха­ту.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 3:
За­раз схо­пивсь, ви­по­зi­хав­ся, ви­чу­хав­ся, по­мо­ливсь бо­гу, нюх­нув ра­зiв три­чi крiп­кої ро­менської ка­ба­ки, прос­лу­хав, що йо­му чи­та­ли, дав по­ря­док i, зос­тав­шись сам у свiт­ли­цi, сiв на лав­цi: го­ло­ва йо­му не­че­са­на, чуб не пiд­го­ле­ний, пи­ка нев­ми­та, очi зас­па­нi, уси роз­ку­дов­че­нi, со­роч­ка розх­рис­та­на; край йо­го на сто­лi люлька i га­ма­нець, ка­ла­мар, гре­бi­нець i пов­на кар­ват­ка ще то­рiшньої ду­лiв­ки, що ще зве­чо­ра на­то­чи­ла йо­му Пазька у пляш­ку, а вiн, хоч i на­си­пав у кар­ват­ку, щоб то, знаєте, з жур­би ви­пи­ти, та як за­жу­ривсь зно­ва, та й за­був, так i лiг та й зас­нув; та й те­пер, ус­тав­ши, не ду­же на тую ду­лiв­ку ква­пив­ся, бо ще но­ве ли­хо зов­сiм йо­го скру­ти­ло, i вiн i сам се­бе з жур­би не тя­мив. Яке ж то там йо­му ли­хо зiк­ла­ло­ся й вiд чо­го та­ка жур­ба йо­го узя­ла?
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”