Приклад 1:
Я ледь що вибрався живий на берег, І рибу розгубив… А щоб ти зслиз! (До Лукаша.)
— Українка Леся, “Лісова пісня”
Приклад 2:
І все ж якщо колись, де-небудь, будь-де, будь-коли, де і коли завгодно, ти відчуєш дивну композицію ароматів і смороду, у якій зливатимуться запахи збіглої кави, старого дерева, кориці, гвоздики, шафрану, вологої цегли, забитого ринштоку, закупорених вен, церковного вина, макових круасанів, прілого листя, розігрітої на пательні солі, розрізаної навпіл сирої картоплини, незакінченого живописного полотна, заднього номера дизельної вантажівки, жодного разу не праних джинсів, щербини на старовинній збройній сталі, невикористаних китайських петард, котячої сечі, зів’ялої пеларгонії, запилюженої книгозбірні, штучних троянд, аптеки й іподрому… Якщо почуєш спільний хор вуличного птаства й домашньої птиці, клекіт комунальної кухні, багатомовну шоферську лайку, материнські інтонації кондукторки з трамваю, шум недіючого фонтану, радісний хлопчачий вигук: «Гей, я живий!», гудіння далекого маневрового паротяга, рипіння дерев’яних сходів, бамкання ратушного годинника, плюскіт підземної ріки, вкрадливі кроки приватного переслідувача, цокотіння підборів, гавкіт собаки-поводира, деренчливе банджо вуличного джазмена або бляшані барабани комбатантів не-знати-якої-війни, шурхіт недоклеєної сецесійної афіші, григоріанський хорал зруйнованого храму чи астматичний орган із розладнаним регістром vox humana, а над усім цим звідкілясь, чи то з піддашшя, чи то з даху, чи просто з неба полине голос самотньої скрипки… Якщо ти раптом почуєш і відчуєш усе це, а на додачу зумієш швидко, якомога швидше в повний оберт роззирнутися довкола — так, щоб не встигли позаду тебе осипатися стіни, якщо тобі вдасться, якщо пощастить, то все, що бодай на мить віддзеркалиться в твоїх прохромлених тибетською голкою зіницях, — оце і буде справжній Львів. Або, як його ще називають, — місто Лева.
— Невідомий автор, “036 Izdrik Iurii Fleshka 2Gb”
Приклад 3:
— ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на ганок заднього двору, звi‑вши лице до мiнливого, стрiмко сутенiючого кембрiдж‑ського неба в напливах хмарної гуашi, вхлипуючи злиплими од сидячки й курива легенями ледвевловний подув океану, вона стала молитися — так, як перед тим молилася лише двiчi, раз за батька, як долежував у лiка‑рнi по вже безпотрiбнiй операцiї, годинами корчачись од стрiляючого метастазами болю (а до наркотикiв ще не дiйшло), — аби Бог пiслав йому швидкий кiнець, i вдруге, стид згадати, — за незалежнiсть, тодi, 24‑го серпня дев’яносто першого року, коли все вирiшували години, як воно зазвичай i водиться в життi людей i народiв: Господи, просила трусячись, поможи — не задля нас, бо негiднi єсьмо, а задля всiх полеглих наших, що несть їм числа, — i обидвi молитви були почутi, такi молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб вiн був живий! — хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би зраджував з ким не прийдеться, — не треба менi його за чоловiка, i нiчого вiд нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з iншим родитиму дiтей, тiльки — о Господи, хай вiн буде живий.
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”
