ж

1. Сьома літера українського алфавіту, що позначає дзвінку задньоязикову проривну зімкнену приголосну фонему [ʒ] (на письмі передається також диграфом «зг»).

2. Умовне позначення предмета, явища або поняття в переліках, класифікаціях, формулах тощо (наприклад, пункт «ж» у списку, розділ «ж» у документі).

Приклади:

Приклад 1:
Перше Нас матуся положила і м’якенько постелила, бо на ріння, на каміння настелила баговиння і лататтям повкривала, і тихенько заспівала: «Люлі-люлі-люлята, засніть, мої малята!» Друге Чого ж ти тут шугаєш? Перше Кого ти тут шукаєш?
— Українка Леся, “Лісова пісня”

Приклад 2:
ж тверезо розуміла, що справді нового слова в науці сказати не зможе, і не хотіла ганьбитися. Виникла ідея захистити дисертацію за сукупністю робіт, honoris causa.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 3:
Іванова з Дніпропетровська, що працював у музеї над темою «Коцюбинський і західні письменники кінця XX ст.» Констатує таке: «але тепер інтерес до Заходу засуджено»… Без коментарів… І тут-таки зауважує щодо дисертації Іванова: «Імпресіонізм на послугах у письменників-демократів, але все ж це імпресіонізм» (5: 15). Твердження, достатньо революційне як на сорокові роки!
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”