вивідати

Приклад 1:
Я вирішив помаленьку щось із нього вивідати, але без тиску і поквапу — важливо, щоб він сам прийшов. Поки Анджеліко відносив спорожнілі пляшки і приносив нові — тільки вже не з вальполічеллою, а з соаве, — мій гість Станіслав узявся до невеличкого зґрабного бандолеона і трохи пограв якихось своїх мелодій, однак невдовзі вийшов на необхідну тональність, аби виконати (без уловних вухом неточностей) «La venenosa» й відразу після неї «La lusignola» незабутнього Тарквініо Мерулі.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 2:
витлумачила зовсім на інший кшталт, такий згубний для Онуферка, — отож, нехай вона, Марися, йде за Теофіля, ставного й порядного хлопця без жуків у голові, на якого не одна дівчина пасе оком, мовляв, з Ковжуна однак жоднісінького хосену, і він дійсно не при собі, — на що Марися п ісля тривожних вагань, так і не дочекавшися від Онуферка спростування (а йому, нетямущому, тоді й на думку не спало подати від себе знак, — вирішальна обставина, котру Марися й витлумачила як байдужість до своєї особи, і…), погодилася віддатися за Кресая, — подія, що й привела Онуферка на угорське кладовище, котре заспокоювало його так само, як і вигляд мерців, до яких завдяки батьковому уявленню про належне виховання (звідки батько дійшов такого висновку, і чи це завинили життєві перипетії, а чи просто це збереглися залишки давніх звичаїв у їхньому роді, Онуферкові й перегодя не поталанило вивідати, однак хоч би й що там було, ніщо не міняло тієї обставини, що хустівський суддя вважав, ніби чергування вночі біля мерців, до яких він, старий Ковжун, чув нездоланну відразу, належно виховуватиме хлопцеві характер, що його встигла підпсувати матір і що його намагався виправити батько, посилаючи сина чергувати біля померлих), попри Онуферкову молодість, його досить часто кликали, бажаючи дешевим коштом задовольнити суддю, безвідмовне заступництво якого не одного бідолаху витягало з халепи, — кликали читати псалтир над покійниками, котрі, як на Онуферка, повертали людині здібність гостріше мислити й відчувати, і зовсім не жахали (щоправда, в гімназії товариші довго не вірили, що Онуферко не боїться мерців, гадаючи, ніби він хизується перед одноклясниками відвагою, тим часом як біля померлих не потребувалося жодної відваги, хіба від живих не поставали прикрощі лихіші, ніж від мертвих? — а вигляд покійника, зокрема ж кладовище, його, Онуферка, лише заспокоював), хоча тоді на угорському кладовищі йому серце застрягло в горлянці, коли раптом на ще з дитинства знайомій стежці, поміж надгробками, куди Онуферко, як не стало матері в хаті, бігав гамувати найтяжчі душевні збурення, які вряди- годи особливо нестерпно його опадали, — він відчув, як щось дихає й похрустує, від його, Онуферкового, мимоволі майже вголос проказаного «отченашу» частинами втілюючися в стриноженого коня, котрий мирно пасся на кладовищі, де Ковжун востаннє бачив Дзиндру.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”