вибльовувати

1. Викидати зі шлунка через рот унаслідок блювотного рефлексу; блювати.

2. Переносно, розмовне. Вимовляти щось невиразно, недбало або з презирством; випльовувати слова.

3. Переносно, розмовне. Нехтувати, відкидати щось (наприклад, ідеї, принципи), зневажливо відмовлятися від чогось.

Приклади:

Приклад 1:
Звісно, коли все товариство, притлумлене спекою, зупинилося над Роною покупатися і Гнат перший поліз у воду, ніхто й гадки не мав, що Гнат, який плаватиме разом з усіма, раптом почне, відпливши від гурту, як навіжений, занурюватися, щоразу довше перебуваючи під водою, атоді взагалі щезне, пустивши бульбашки, аж Марина зчинить крик, гукаючи на підмогу Мирона й Василя, а тоді пірне там, де зник Гнат і де її нагло щось ударить у бік, закрутить у вирі і, замість потягти на дно, викине до берега, на якому вона перегорить на купку попелу за ті кілька хвилин, а для неї ціпу вічність, заки Мирон і Василь пірнатимуть, аби нарешті з-під дерева, котре гіллям ще з весни заплуталося під водою в корчах, витягти нерухомого обважнілого Гната, який після невтомного Миронового вдихування потопельникові повітря з уст до уст, спільного розгойдування за руки й ноги та Васипевих масажів грудної клітки, прочумається й почне вибльовувати воду, що її Гнат чимало наковтався, своїм блюванням і спочатку ледь розбірним жебонінням про окуня-бобра чи ящірку-неящірку, сховок природи, повертаючи її, Марину до життя, хоча це було вже наче не її життя, а сторонньої особи, з якою вона, Марина, не мала нічого спільного, здалека відмічаючи в пам’яті, що ця особа, зовні подібна до неї, чомусь заливається слізьми, від котрих вона, Марина, нарешті остаточно пробуджується, аби ствердити, що в неї мокре обличчя, яке вона кілька разів витирає долонями, що ними вона однак не годна витерти з кісток решток очманіння від Гнатової щасливо відверненої загибелі в Роні, — очманіння, мало помітне зовні, яке проте отруйно осіло в клітинах, на деякий час позбавивши її, Марину, здатности нормально мислити, відчувати, а головне, зосереджуватися, внаслідок чого вона, Марина, котрій припала черга керувати автом, і пропетляла бічними дорогами якихось зайвих сорок кілометрів, з’їхавши з головного шляху, з якого, здавалося б, просто неможливо було з’їхати, та ще й у протилежному напрямку, бож їй, Марині, при цьому асистували досі надійні лоцмани, Мирон і Василь, що, ймовірно, теж не абияк почманіли після відпомповування потопельника, оскільки саме за їхніми вказівками, звірюваними щомиті з мапою, вона, Марина, дещицю попоїздила добре устрілкованими бічними дорогами, які раптом позникали з мали, байдуже що Мирон і Василь старанно височували всі дороговкази, силкуючися встановити, де вони мандруюють, так наче ці мандри заздалегідь мали за мету, перш ніж Мирон віднайде на мапі місцевість, котру вони перетинали то в одному, то в іншому напрямку, і, перш ніж вона, Марина, скерує авто на головну дорогу, дати їй, Марині, відчути, ніби вона разом зі своїми супровідниками крізь невидиму щілину в просторі провалилася на дно моря, байдуже, що на цьому морському дні світить сонце й ростуть дерева, і вона, Марина, їде місцевістю поза часом, хоча ця місцевість із дорогами, обсадженими мерехтливими плятанами все ще нагадує Прованс, проте в дійсності вона, Марина, та її напарники, які цього покищо не помічають, їде малим торохким сітроеном крізь товщу століть, звідки назустріч на першому- ліпшому закруті можуть вимаршувати із велетенської мушлі часу римські легіонери чи всі ті народи, що приходили тут на зміну один одному, воюючи за місце під сонцем, бо, властиво, що таке якихось двадцять, тридцять, а чи триста поколінь? Майже вчора, яке назавжди розвіялося з вітром?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”