вибачливо

Приклад 1:
— що, зрештою, й не забарилося сповнитися, хоча Наумик і не припускав, що все це станеться аж так блискавично і що вже в церкві святого Прокола, коли він, Наумик, як ніколи, чувся в формі, йому раптом посеред мажорного пасажу вперше в житті, і то лід час велелюдної відправи, розлізеться мелодія під руками, а в церкві святої Катерини інфернальним вихорем усамостійняться баси, після чого Наумик без страху не сяде за жодний орган, бо вистачало, аби він торкнувся клявішів, як одразу ж у трубах розпочинався диявольский шабаш, обставина, яка й поклала край його кар’єрі органіста, передчасно звівши в домовину матір, котра не змогла пережити нічим непоясненного, хоч Юрко й пробував пояснювати, раптового падіння свого сина, перед яким позачинялися навіть двері професора Острука, який найдовше давав Наумикові переписувати партитури, аж поки однієї днини і він, щохвилини протираючи пенсе, вибачливо пояснив, мовляв, нехай він, Юрко, не ображається, але серед переписуваного надто часто домінують какофонічні пасажі, не зазначені в партитурах, внаслідок чого йому самому, і це в його віці, — доводиться щоразу наново переписувати ноти, старанно вичищаючи їх від обтяжливих вставок, що їх Наумик дедалі частіше припускається, а це йому, Острукові, просто понад Сипу, хоч він ладен Наумикові якось інакше допомогти, нехай лише саме, яким способом, так наче Наумик міг йому на це щось взагалі відповісти, а вже й поготів витлумачити, що всі ці напасті, котрі відтяли його від знайомих, колег, усього музичного світу і навіть від симпатичного Острука — це лише наслідки його, Наумикової, боротьби з дияволом, який марно натинається ганьбою й неславою зламати Наумикову волю, котра, нехай і якими манівцями, на знак милосердного Всевишнього поволі, проте неухильно провадить його, Юрка, до світла, що його він нарешті починає бачити перед собою? І що з того, що його цураються не лише колеги, а й просто знайомі в переконанні, що він зруйнував собі життя несусвітенною скверною, якою нібито тільки й живилася його віртуозність, коли що більше він, Наумик, поринав у тінь, що вище навколо нього підносилися мури людської зневаги, осуду й врешті-решт забуття, то більше він звільнявся й випростовувався всередині від макрельного голосу тьми?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— в Схiднiй Європi пiди‑но пошукай таких розкiшних бардадимiв семiтського типу, — нiби там, серед на вохру випалених безводних пагорбiв, i далi тривала, нiколи не перериваючись, бiблiйна iсторiя, в кожному разi, цi — в одностроях i з автоматами, як прочiсували арабськi й християнськi квартали, посуваючись по осонню з облудно лiньку‑ватою грацiєю ситих хижакiв, — могли бути нащадками Авраама i Якова, мiй же професор — вже самими отими мерзлякувато, чи то вибачливо, скуленими (укри‑тися, сховатися, догiдливо пiдхихикнути й злитися з меблею) плiчками — заперечував достеменнiсть Старого Заповiту: з такими плiчками неможливо боротися з янголом, взагалi нiчого неможливо, окрiм як бiгти “по вєрьовочкє”, що вiн цiлий вiк i робив, що робили, з колiна в колiно все глибше вгрузаючи пiдборiддям у грудну клiтину, мiльйони ашкеназi, а вєрьовочка лопнула i жида прихлопнула, гай‑гай! Але в них — в них усе‑таки є випаленi до вохряної жовтизни пагорби, на яких триває iсторiя: хто скаже менi, де наш Єрусалим, де його шукати?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”