вибалушений

Приклад 1:
Тобто все розпочалося з того, що коли він, Тарас, у супроводі грубого Януса й Федора повернувся до ресторану, внутрішнє вікно з виглядом на стайню щільно затягни грубою фіранкою й на місці покришки від пивного чана, з’явилася джазова оркестра, що вже діяла на повну потужність, дарма що до вечора було ще далеко, але не виключене, що ресторан при школі верхової їзди, заради додаткового прибутку, як то почали були практикувати особливо звинні чи надто захланні господарі, в проміжку між обідом і вечерею на кілька годин винаймали для товариських зустрічей чи розваг, і на зміну статечній публіці приходила розважатися молодь, що, властиво, мусіло б послужити йому, Тарасові, доброю нагодою, аби розпрощатися з обома Янусами, Федором і Віталієм, який поруч з Ольгою пригощав білявого хлопця, подибавши в ньому безсловесного слухача приблизно того ж віку, що й Ольга, ймовірно, теж адепта верхової їзди, якого Ольга привела з собою і який час від часу песячими очима скрушно поглядав то на Ольгу, то на Тараса, — й піти геть, але тому, що в ресторані замиготіло різнокольорове, дискотекове світло, що заморозило Тарасову волю й ініціативу, він залишився, знехтувавши внутрішньою пересторогою особливо тепер не ловити ґав, зосередитися й не дати себе зіштовхнути на слизьке, а тоді ще, постерігши на собі вибалушений погляд грубого Януса (котрий все ще тримав у правиці рибу, ані трохи не збентежений новим оточенням і вочевидь почуваючися в своїй тарілці, чого він, Тарас, не міг би про себе твердити), а на своєму лікті відчувши Ольжину руку, він, Тарас, замість під будь-яким приводом негайно розпрощатися, порахував за свій обов’язок запросити Ольгу бодай на один танець, аби не виглядало, ніби він, Тарас, злякався всіх цих визивних, обвішаних брязкальцями, оберегами й намистом молодиків із голими, виставленими на показ, здебільшого татуйованими грудьми, й тікає, бо якби він, Тарас, не попхався танцювати з Ольгою, Федір, ніколи не затопив би в пику молодикові з жовтими й чорними волосяними гребенями на голові, який, як це Тарас встиг розчовпати з вигуків Федора серед загального побоїща, нібито поклав чи збирався покласти руку на сідницю Ольги, чого він, Тарас, не зауважив, чи тому, що передчасно зарахував молодика до категорії тих, кого жінки взагалі не цікавлять, чи тому що Федорові все це лише привиділося від збудження, в якому вже чатувала на нього смерть, провокуючи на бійку, чи тому, що він, Тарас, думаючи про Діяну Рибачук, силкувався дійти сам з собою ясности, як йому далі бути і що тут дійсно коїться, а тому й прокинувся щойно, як Федір щосили затопив в обличчя фарбованого молодика, який заюшився кров’ю і до якого звідусіль хмарою підскочили фарбовані й не фарбовані дружки, аби все навколо обернулося пеклом, що ніби тільки й чигало, щоб оприсутнитися з усіх шпарок і закутин, інакше звідки набралися всі ті пекельні мармизи, котрі й порішили Федора, оскільки Тарас, боронячи Ольгу, яку він здогадався одразу ж рвонути в напрямі роздягальні (бо одна річ, що Ольга його не цікавила, а зовсім друга кидати дівчину напризволяще, щоб її, навіть не поранену, затовкли на місці), й, сам отримавши кілька, щоправда не глибоких ран і подряпин якоюсь залізною щіткою, ледве продерся до найближчого виходу, яких, на щастя, виявилося кілька, де на коротку мить, вже як переступав поріг й не так відбивався, як відштовхувався від останніх напасників, з не абиякою полегшею встиг угледіти, що Віталієві з білявим хлопцем, Федорові й обом Янусам пощастило досягти дверей на протилежному кінці залі значною мірою завдяки тому, що грубий Янус, в одній руці тримаючи живу рибу, а в другій грубого кавника, методично розливав на боки з кавника окріп, прокладаючи дорогу й залишаючи за собою клуби пари, з-під якої вже біля самих дверей тієї хвилини, як Тарас махнув рукою Ользі, що все гаразд і тепер нехай вона не хвилюється, виринув один із морквяноволосих молодиків, котрий і пиронув ножем Федора, що впав на підлогу, перш ніж обидва Януси, Віталій і білявий хлопець встигли зауважити, куди він щез, спочатку припускаючи, що він просто перший вискочив на вулицю, настільки виглядало немисленним, аби він залишився всередині, а коли трохи згодом приїхала поліція, вона вже тільки ствердила смерть Федора, який, може, й вирятувася б, якби, падаючи, одразу ж гукнув Віталія чи Янусів. Але тієї миті, як Федір торкнувся підлоги і його одразу ж кілька пар ніг штовхнули кудись набік, він уже знав: це кінець, так мало статися і так воно й сталося, і тут нема чого лементувати, тим більше, що якби він, Федір, тепер набрався сили крикнути і, боронь Боже, Віталій з білявим хлопцем й обидва Івани-Януси повернулися назад, їм ледве чи поталанило б удруге вийти звідси живими, своєю жертвою ані трохи не допомігши йому, Федорові, який, зрештою, тепер міг уже спокійно вмерти, переконавшися, що Тарас вирятував Ольгу, найдорожчу на світі для нього, Федора, істоту, якій він був так само байдужий, як вона сама була байдужа Тарасові, що ніби трохи й залицявся до неї, цим залицянням, не виключене, когось і ввівши в оману, проте не його, Федора, який тоді одразу ж вичув, як це вичуває лише людина безмежно закохана в об’єкт своєї пристрасти: звісно, Ольга Тараса трохи збуджує, як це збуджує чоловіка перша-ліпша молода й приваблива дівчина чи жінка, однак він її не кохає, — ствердження, яке його, Федора, не абияк втішило б, якби Ольга хоч трохи зглянулася на нього, тільки, властиво, чого це Ольга мала б на нього зглянутися, коли він був застарий для такого юного створіння, що раптом зав’язало йому світ, і Федір не плекав жодних ілюзій щодо цього, він і справді був застарий для Ольги, але, — і з цього, грішним ділом, і починалися його тортури, — адже і Тарас був не молодий, звісно, на якихось п’ятнадцять років молодший від нього, Федора, бож Тарасові доходила сороківка, тим часом як Ользі ледве минуло сімнадцять, а це ж, сливе, різниця цілого покоління, — і однак Ольга чомусь закохалася в Тараса, хоча для нього, Федора, не існувало жодного сумніву: з Тарасом Ольга ніколи не зазнає щастя, з ним її очікують самі випробування, розчарування й прикрощі, надто вже вони, і Ольга, і Тарас, різні вдачі, натомість із ним, Федором, попри різницю віку, Ольга була б щасливою, адже для Ольги (дарма що, окрім Марійки, його, Федора, й замолоду жінки мало хвилювали) він став би і взірцевим чоловіком, і батьком, і коханцем, і рабом, усім, чого тільки Ольга від нього забажала б, байдуже що йому, Федорові, самому було невтямки, чому саме на Ользі йому так відібрало розум; таж у своєму житті він, Федір, окрім Марійки (хоча то було щось зовсім інше), зустрічав, ну, недуже густо, однак не так уже й мало жінок, які охоче погодилися б пов’язати свою долю з його, якби він їх, про всяк випадок, не оминав, оскільки кожній із них завжди істотно чогось бракувало до того нетлінного жіночого образу, що його він, Федір, носив у собі, і от саме тоді, коли він назавжди розпрощався з думкою, що колись ще одружиться й матиме дітей, звикши до ролі старого кавалера, ба більше, коли саме припущення, що він, Федір, ще в когось закохається, йому самому стало здаватися недоречним жартом, його, Федора, й скрутила в баранячий ріг найдикіша, найбезглуздіша любов, яка, властиво, виявилася його смертю.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”