вволювати

Приклад 1:
власна матір, котра, скільки сягала Богданова пам’ять, ніби тільки й жила для свого єдиного сина, цим самим, очевидна річ, заважаючи й синові, й собі жити, бож чи не завдяки її недоречному втручанню сипалися на Івана прикрощі там, де їх могло й зовсім не бути, як, наприклад, у випадку з Іриною, дарма що Іванова чинила це в ім’я любови, якої їй тепер раптом забракло, зміна, що в неї Богдан ніколи не повірив би, якби не пересвідчився на власні очі, хоча, властиво, він не так зі співчуття, як з обов’язку навідався до неї, аби тільки спитати, чи не піде вона разом із ним, Богданом, до Івана в лікарню, попри те, що Богдана ані скіленьки не тішило її товариство, чого, не виключене, завдяки Богдановій ввічливості, Іванова ніколи не зауважувала, всіляко симпатизуючи йому, і, скільки Богдан пригадував, з-поміж усіх Іванових приятелів прихильно вирізняючи його, що, своєю чергою, зобов’язувало Богдана до певних поступок супроти неї там, де він не мав жодного наміру поступатися, а ще менше міняти свою думку про неї, хоч йому вряди-годи й ставало її шкода, попри те, що саме вона раз-у- раз і штовхала Богдана на роздуми, звісно, ніколи вголос не висловлювані, оскільки він сам їх соромився, лютуючи на свою подразливість, роздуми, що, властиво, не від речі було б час від часу завпроваджувати закон, згідно з котрим усім без винятку матерям, які невпинно нагадують, ніби вони тільки й живуть що для своїх дітей, а тому й діточки довіку мають вволювати їхню, материну, волю, замість по-собачому втікати у своє власне життя, в день повноліття дитини негайно стинали б голови й урочисто ховали б на державний кошт, закон, який, не виключене, не одному бідоласі розв’язав би дещицю світу, хоча, властиво, проблема розв’язання світу назавжди щезла для Івана тієї хвилини, як він, Богдан, ледве вірячи власним вухам, почув гнівну відповідь Іванової неньки, мовляв, більшовики свого часу підступом умертвили її чоловіка, а тепер наслідком значно вишуканіших і підступніших маніпуляцій, скерованих на руйнування людського мозку й свідомости, підставили їй замість улюбленого, незрівняного сина, яким вона тільки й жила та дихала, зовнішньо на нього разючо схоже (але материного серця не ошукати! ), однак бездарне мертве опудало, яке тільки вдає, ніби воно — жива людина та ще й її син!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”