Приклад 1:
Він, який так само прагнув колись завести родину, бачити навколо себе жінку й дітей, котрі його зараз оточували б, тішачи серце, якби його тоді не штовхнув нечистий, замість переїхати кудись інде (що йому тоді, звісно, й на думку не спало), висвячуватися на священика в Станиславівській єпархії, де полатинений Хомишин забороняв греко-катопицьким священикам шлюби, і тому незабаром після висвячення, як у ньому, Терентієві, трохи прохолов той душевний спалах, що змусив його з юриспруденції перекинутися на теологію й на подив і деяке відчуження близьких та знайомих пришвидшено висвятитися (якби ж він тоді знав, що життя надто довге, і людина не лише літає в хмарах, а й вряди-годи мусить ставити ноги й на землю, бодай на те, щоб піти до вбиральні, та й потім він, Терентій, ніколи не міг мертвою літерою притлумити живої сопілки в своїх грудях, якою до нього промовляв світ), — і тому незабаром після висвячення серед тієї порожнечі, в котрій він, Терентій, нагло опинився, бо йому раптом забракло звичайнісінького людського тепла, від якого він сам себе відрізав, — йому й довелося пошукати бодай слабої опори а горілці, що, самозрозуміла річ, не забарилося потягти за собою нескінченні, дедалі гостріші єпископські догани й погрози розстригти недостойного слугу Божого, оскільки де ж високопоставленим церковникам було знати, що саме мерзенна, гаспидська горілка не давала засохнути тій частці в його, Терентія, душі, яка взагалі й штовхнула його на священицтво, ба більше, що саме завдяки гріховній, навісній горілці, котра якоюсь мірою замінила йому дружину й дітей, його, Терентія, серце не закам’яніло в час випробувань і душевної скрути, і тому, хоча з нього, Терентія, був мізерний слабак, а не священик, і на нього звідусіль, особливо з єпископських висот, де ніколи не прояснювалося, сипалися громовиці, на які він, звісно, подостатком заслужив, тому що завдяки своєму надто оголеному серцю йому доводилося частенько потрапляти в не надто шанобливі перипетії, куди священикові потрапляти ледве чи личило, — до нього, Терентія, чомусь завжди приходили парафіяни, а часто й просто незнайомі по розраду й допомогу, гадаючи напевне, що саме такий грішник, як він, матиме більше вирозуміння до їхніх вад і немощів, чи, як сміялася Ірина, сумлінніше попросить у Всевишнього, що, зрештою, і так має слабість до грішників, пробачити їхні неподобства, — обставина, з огляду на яку, мовляв, і вона, Ірина, ще колись прийде до нього, Терентія, сповідатися, дарма що вона православна (тобто її батьки, ну і вона з ними за традицією православна, хоча ніхто з них ніколи не ходив до церкви, ставлячися досить скептично, а може, навіть трохи й з нехіттю до релігії, яка на кожному кроці закріпачує людину, а особливо жінку, — нехіть, що передалася й їй, Ірині, однак не зробила її атеїсткою, бо в вищу силу вона вірила, що посередньо означало, ніби вона, Ірина, православна), а отець Терентій — греко-католик, проте це їй, Ірині, ніколи не стоятиме на заваді, бо вона, Ірина, ненавидить сектярську нетерпимість, на яку так огидно хворіють і священики різних віросповідань і віруючі, наче вони ділять собачий маслак, а не сповідують єдиного Бога, — міркування, котрі її, Ірину, й спонукали категорично заявити Миколі Чукикалові, якому чомусь приспічило взяти з нею, Іриною, крім цивільного, ще й церковний шлюб, так наче він боявся, що цивільного не вистачить і вона, Ірина, на другий день втече від нього, — міркування, котрі її, Ірину, й спонукали категорично заявити, мовляв, коли вже на те зійшло, вона погодиться на вінчання в церкві лише за умови, що її, хоча і вона, і Микола — православні, вінчатиме отець Терентій, оскільки він ніколи не пробував її, Ірину, навертати ні на католицизм, ні на тим більше правильний шлях, на який її чомусь усі наввипередки вважали себе управненими навертати, усі, крім отця Терентія, хоча він знав її мало не з пелюшок, і вона, Ірина, ще й зараз пам’ятає, а тоді їй було чотири-п’ять років, як отець Терентій частував її м’якими цукерками у формі різнокольорових ведмедиків, і це частування переважно траплялося (принаймні так вона, Ірина, пригадувала) в Центральному Парку, поблизу якого її батьки тоді мешкали, заки перебратися до Філядельфії, бо на той час і Мірошниченки, і отець Терентій жили в одному будинку з вікнами на парк на 78-ій вулиці, і щоразу, як вона, Ірина, подибувала отця Терентія чи то на сходах, чи в ліфті, а чи в коридорі, поминаючи майже щоденні зустрічі під час прогулянок в Центральному Парку, куди її і братів водила гуляти тітка Муха, дбаючи про те, аби діти були якомога більше на, звісно, обмеженій чадним містом, природі, де отець Терентій, здавалося, і днював, і ночував, — він завжди гуторив з нею, як з дорослою, що їй, самозрозуміла річ, не абияк імпонувало, сповнюючи гордістю, любов’ю й довір’ям, які й пізніше не вивіялися під праскою буденщини, оскільки вона, Ірина, як і всі дітлахи, що липли до отця Терентія, усім єством чула, дарма що ці почуття вона осмислила лише значно пізніше, — отець Терентій — справжній, усі навколо наче підроблені під людей, а він єдиний — справжній, і цю справжність ані скілечки не унедійснювала його на всі лади осуджувана пристасть до чарки, що, не виключене, як це собі згодом не раз казала Ірина, могла бути й зовнішня шкаралуща, в якій він ховався від драконячих видмухів світу, — постава, котру вона, Ірина, попри свою непитущість, чудово розуміла, бо особисто їй, Ірині, саме ця його надто людська слабість, що так обурювала достойників і святенників, ні на крихту не заважала, ба більше, не виключене, що тільки завдяки цій ваді у вдачі отця Терентія, вона, Ірина, й дійшла роками пізніше переконання, що якби раптом їй виникла в тому нагальна потреба, хоча покищо такого не передбачалося, оскільки вона, Ірина, досі з усім давала собі сама раду, але якби вона, Ірина, потрапила в скруту, то лише до отця Терентія, й ні до кого іншого вона прийшла б сповідатися, бо йому одному вона, Ірина, тільки й спромоглася б відкрити душу, тому що решта попів — і православних, і греко-католиків, — більшою чи меншою мірою, належали до заведених автоматів, натомість отець Терентій був живий, чулий до чужого горя і навіть примх праведник, якого чи не сам Господь (а хто знає Божі шляхи!) вразив питущістю, як проказою, аби за смердючим струп’ям на всю потужність випросталося назустріч покривдженим і знедоленим його променисте серце, від світла котрого й наймізерніша кузька оберталася на смолоскипне Боже диво, як тоді в Центральному Парку, коли отець Терентій їй, п’ятирічній Ірині, та її братам, семирічному Костикові й восьмирічному Михайлові, показував на долоні сонечка, пояснюючи, чому вони плямисті і чому комахи взагалі літають, а найголовніше, як крізь крильця звичайнісіньких бабок, так само, як крізь плями на сонечках, легко заглядати до серця світобудови, оскільки вся світобудова ані трохи не більша від людської душі, і від цих пояснень чи просто від того, що отець Терентій їм, дітлахам, віддавав усього себе, аж їм здавалося, ніби не він, а вони, діти, котрим отець Терентій відступив не лише себе самого, а й усю свою силу, з підскоком, з реготом і вигуками ведуть дорослого отця, який лише зовні дорослий, а насправді такий самий, як вони, — ведуть у незнані їм перлисті світи, — в Ірининій пам’яті залишилися трасуючі світлові смуги, на яких жаб’ячою ікрою висіли сонця, що від дотику лускалися на живі зеленаві гаплички, а з предметів навколо вичвіркували кольорові смужки й морквяні язички, наввипередки променюючи дедалі дрібнішими зблисками, і це діялося з тієї простої причини, що того дня все променювало, і навіть отець Терентій вимовляв не слова, а довгі м’які півмісяці, що трохи нагадували їй, Ірині, евкаліптові листки, дарма що коли роками перегодя вона розповідала отцеві Терентієві про цю таку знаменну днину в її дитинстві, він її не пам’ятав, хоча вона, Ірина, пізніше не раз поверталася почуттями й помислами саме до цієї днини, оскільки випадковим збігом обставин саме той день містив, як личинку в лялечці, опірні пункти її, Ірининого, існування, дарма що це їй так само важко було б витлумачити сторонній особі, як і те, що в дитинстві вона, Ірина, звідала могутнє, ні на що не подібне відчуття, ніби вона — не Ірина, тобто частково й Ірина, але більшою частиною — грудка космічної сили, яка покликана щось велике вивершити, байдуже, що вона, Ірина, поняття не мала, що саме.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 2:
7. часом здається мені що тіло твоє тіло олениці з рум’янковим віддихом над пружним потоком і само брижить як свіжолуска вода невтомне але з ласкавості не підпускає до себе не прощає замінника крові вчить кров бути червоною і згасати також червоною відроджуватися до дійства так як оживає джерело тоді опісля знемоги бере вона у чудотворні долоні зів’яле вогке пташа Віно для княжни 273~щоб відіслати його у розкіш0 ницю в оленицю окрилим дужим прутнем знов 8. з благоговінням стою перед чистим аркушем і кожен раз немов уперше ніколи не впевнений у пері ти теж чистий папір на якому маю сповнити поему завжди без покреслень набіло мучуся асонансами до твого стогону а ти волієш повнокровної рими хочу верлібром віддати задихане дійство але нагадуєш про існування ямбу коли збиваюся на фривольну поетику тримаєш мене у шорах високого стилю кожен раз мушу писати тебе натхненно як молодомузівець І.Калинець.Пробуджена муза ~274 ÊÐÀªÂÈÄ Ç ÅËÅòßÌÈ довкола заліг пустельний краєвид і тільки елегії як верби значили непримітну для ока дорогу сподівання страждання виправдання прощання вигнання зрозуміння вінування підготовлення терпіння тривання стояла уповні осінь 1971 року Віно для княжни 275~ÑÏÎIJÂÀÍÍß бере свавільно дощ тебе за руку веде несмілу під склепіння парасолі відмолимо разом дощу вечірню шумить самотній янгол понад нами шукає раю в цьому пеклі на готиці дерев стрімких дахах вгніздитись хоче а ринштоки зносять у підземелля сизе пір’я ще помах крил і вже за містом паде знесилений як камінь до землі настав долоню ще єдину краплю живого срібла вловиш відкіля вона така цупка з краєчка хмари скотилася чи з бані парасолі дай мені оту реліквію на пам’ять ще сліз ніодної святої переховати у плящинках не вдалося з кришталю сліз лише кристали солі а вода вона жива живісінька втікає за дощем зі свого світу і тіло віддає землі а душу хмарі виходимо з0під захисту й між нами надалі лиш стебло парфумів і надалі слова легкі що їхній сенс тоненьку оболонку звуку розпирає на грані неможливого розірве і обдасть нас теплим духом зрозуміння в пилку сріблястої помади японська квітка вуст усупереч усім вогнистим макам відчинить спрагло пелюстки надвечір пробуджена до поцілунку як життя ось тоді незграбним саком слова І.Калинець.Пробуджена муза ~276 спіймати схочу те що невловиме те що окреслення не зносить наче смерті на мить схитнеться стебельце парфумів метелик настрою сполошиться раптово повз щоку ковзнуть твої гарячі губи струснувши перламутру сизий попіл і як холодна крапля дощова мені за комір скотиться прощай але вертаючи вночі додому я понесу0таки на довгому стеблі прив’ялий запах сподівання і цілий храм зачинений побожно у чорних контрфорсах парасолі ÑÒÐÀÆÄÀÍÍß вистраждай ніч останню шелест білого місяця в очеретах тишу ласкавих рук вистраждай ласкава зігрівають останню ніч за день насмаглі тіла відходить літо повільний гекзаметр спекотливих днів проскандуй до кінця де ж божевілля тільки розміреність руками води обхопила човен наші тихі силуети обхопила де ж розміреність саме божевілля вистромляє з очей як із0за ґрат руки тонкі і зелені витримаймо до ранку завтра вчуємо голос високий і як діти дивуватися будем чому не розсадить Віно для княжни 277~свого камінного горла лона свого камінного отой єрихонський поклик життя там похапцем на людній вулиці чи за кавою у наріжному гастрономі переконаємося у ціні страждання за шелестом місяця в очеретах за моторошними пострілами риб серед сонної тоні ласкава вже завтра вчуємо голос високий по п’ятах наших принишклих слів громохко ступатимуть сексоти звідусіль із0за кожного столика ближчого і дальшого рогу пеленгатори оголених м’язів виловлюватимуть душі розмов помовчімо ліпше про ніч ласкаву даймо всім отим ненаситним хліба як жебракам і до хліба вкиньмо у пельки їх вух оповідання про те як прибулі з Яваса цілують кістляві руки волі і про те що вже не цілуватиме їх Михайло Сорока не тільки батько мого побратима а й Калнишевський XX віку або про палаючі мечі новітніх архангелів по оба боки повалених царських врат Батьківщини В’ячеслава і Валентина тільки отак упевнимося у високій сурмі голосу тільки отак піднесемо плазуючий шепіт з пооббиваних колін вище трави І.Калинець.Пробуджена муза ~278 вище від самих себе піднесемо але ніч оту мовчки вистраждай останню ніч і шелест місяця в очеретах вистраждай мовчки ласкава ÂÈÏÐÀÂÄÀÍÍß у цій кімнаті черствій і чужій де недостелено ще ліжка біле жмуття постелені вуста твої покірно а інша в серці вже стоїть як у вікні і дослухається до плазування слів защіпка мови лиш про людське око сьогодні ненадійна двері відхили і світ речей примчиться на поріг прорве невидимі тугі загати і винесе на Божий світ струнку як ти свідомість того що все постало з імені прокльону що світ замішаний в плювкові в масній воді в брудному шумовинні в самому серці харкотиння його коріння це ж сама земля його язик підступний вітер лестивим шепотом ламає душу а нищить тіло чорним смерчем всякчас тримай його побіля вух відрізав нас проклін як пуповину іди собі нікчемний чоловіче і пам’ятай що Богом над тобою твоєю сутністю і духом є проклін ти язиком брудним карай навколо речі та інколи потішся любомудре Віно для княжни 279~від нині сам собі ти пан і сам поклін такий собі упізнаний проклін і в цій кімнатці черствій і чужій де двері віднесло на обрій я попрощаюся з тобою і з усім і з серцем попрощаюся не стій як за дверима дай розминутися у лісі днів хоч раз єдиний раз із сьогоденням і хоч єдиний раз допоможи у глупу ніч замкнутися з собою хай тільки десять нігтів світять як десять місяців примарно у темряві почислю їх у темряві почислю всі обличчя котрі торкалися мого лиця і руки всіх богів почислю що ласкою збігали мов ріка дитячими моїми голівками чи довго вистачить мене у ясності твоїй преглупа ноче ÏÐÎÙÀÍÍß брате дім наш як сонце рукою тепер не дістати дошукуючись кореня смутку спотикаємося об його поріг заглиблений твій силует залишився на килимі стелажів як тіні на гіросімській стіні книжечка поезій Мороза мусила б отут гніздо кожна невидрукувана картка І.Калинець.Пробуджена муза ~280 у вирії із зимних сторін в полудневі світлина Алли Горської біле віконечко у нескінченність за яким не видно овидів ні синього ні зеленого навіть чорного хто ще відійшов не встигши потиснути руки начебто вийшов по хліб і вино дорізьблений часом хрест над ліжком нагадує не тільки про наші пракорені облетів він з музейного листя та цвяхи не облітають і засохла кров озивається із0під них або іконка чудом визволена з ясиру минулорічного обшуку що можна знайти в серці Богоматері поточенім ще крім усього й шашелем багато тут інших речей випливає з цілющої води твоєї недавньої присутності снується смеркання голубим павутинням вже по горло вчорашніх розмов а скільки ще всього не пускає нас а скільки забобонів причаєно впродовж усієї дороги скільки плювків і радіоантен досягали наше високе підвіконня скільки хапчивих пазурів із запеченою кров’ю здирало позолоту ілюзій ой не тут місце нашої страти ой не тут місце нашого вознесіння шкаралупка нетривкий захисток але будемо не раз спотикатися на порозі його екзистенції тілами душ і постатями снів Віно для княжни 281~дітьми що виростуть без нас терпінням що визирає з очей ікони нашими матерями і дружинами що постали із субстанції чекання може зараз не треба про це може зараз доволі і того що за вікном дому нашого осінь відчинила якраз на годині томик елегій Лепкого який випадково не сконфіскували а журавлі Боже а журавлів чи чуєш брате мій дім наш ÂÈÃÍÀÍÍß Тепер відіслано поцілунок пост скриптум за проминулим літом за сімома печатями житиме звістка про те що минає ми вмираємо для одних для інших народжуємося рожеві і пост скриптум нічого не означає як і багато святкових слів перетертих на жорнах звичного я не належу до тих що голосним мечем виганяють із раю бо коли б я хотів це вчинити за тобою пішли б усі звірі мордочками тицяти до твоїх колін рушили б за тобою дерева разом із плодами і корінням отари кущів блеяли б уздогін і квіти покинули б райські луки пелюстками лижучи твої п’яти І.Калинець.Пробуджена муза ~282 медвяним роєм знялося б услід повітря яке тобою солодкою дихало а те покірне медвеже хутро в яке щоранку опускаєш ноги як у теплу воду на м’якім піску могло б тобі асоціюватися з душі і тіла оббілованим поцілунком я належу тільки до тих що дозволять винести себе у сні і більше до раю не шукають дороги як не шукають повернення до сновидінь хоч свідомі що лише сльоза найповніше обіцяє віддзеркалення але тоді залишається твердити що існує можливість неможливого що можна продовжити своє тривання в куточку засмученого ока і як ув’язнена в бурштині мушка випасти у вічність замурованим у сльозі але тоді залишається твердити що літо не всохло на пні і слова як щепи прив’язані до символу не втрачають круговороту соку але тоді залишається твердити що пост скриптум вогненний знак неопалима купина нашого літа і ще залишається твердити що помираючи для одних ми для інших уже не народимося Віно для княжни 283~ÇÐÎÇÓ̲ÍÍß випрошуєм зрозуміння у птахів випрошуєм співчуття у трави випрошуєм близькості від небосхилу хоч знаємо що тої близькості не помацаєм надто ми прив’язані до традицій наших тіл надто ми висиджуємося у гніздах власних душ і жодними ключами відносності нам не дістатися до нутрощів інстинкту чи до голубої ілюзорності обрію чому людино не підійдеш до мене якоїсь там п’ятниці якогось там вересня чому людино я не підійду до тебе якогось пополудня чверть на годину зручну для нас обох і не промовимо ти до мене чи я до тебе яке це має значення ось на долоні велика пекуча крапля це сльоза вона випала з ока не за ньютонівськими законами а просто з великого болю за тобою випрошуєм зрозуміння у птахів випрошуєм співчуття у трави випрошуєм близькості від небосхилу тим часом я зустрівся із ближнім був заліплений чи зліплений від волосся і до п’ят вирізками свіжих і давніх газет скелет його не просвічувався тому ближній відрекомендувався цілком пристойним псевдом але між іншим в районі голови я прочитав чорним по білому що припертий до стіни свідками І.Калинець.Пробуджена муза ~284 (дай мені Боже тих свідків) підсудний (дай Боже на хвильку побути ним) признався до найтяжчої вини (дай мені Боже крихітку з тої провини) і папір не запався як земля під чобітьми тих слів стривай ближній а хто тебе припре до стіни до стінки коли слова спростування доходять до твоєї голови як до стіни коли вони мають властивість міняти поза своєю волею траєкторії з редакторських столів у прокурорські сейфи а ми випрошуєм зрозуміння у птахів випрошуєм співчуття у трави випрошуєм близькості від небосхилу тільки не в того що не з нами тільки не в того що не з нами тільки не в того що не з нами а там і звідти промовляє людино я не можу якоїсь там п’ятниці чи вересня якогось 1971 чи іншого з 14 років підійти до тебе а ти до мене але звідси простягаю у пальцях свою велику вогнисту сльозу оправлену в колючий дріт народжену поза всякою механікою фізіології і навіть не з великого болю а тільки одним надлюдським законом одержимістю Віно для княжни 285~²ÍÓÂÀÍÍß Одного дня одного ранку долоня схожа до твоєї на захист коло свічки стала і полум’я сповнилось міццю змужніло випростало постать та мить тривання завжди мить і залишившись вогник безборонним знов захирлявів і поник і пряжа диму заплелася в інший світ з таким знайомим ароматом тліну золотоуста попелу жертовність мовчить нам просто в вічі у паморочливій тьмі життя лякаємось пекучих дотиків подай ж нам знак твоя корона пішла музеям за безцінь твій рід закінчився з тобою пух титулів пооблітав урвалось імені сріблясте павутиння та гонить осінь табуни дерев в сади твої великокняжі і листом повнить золотим порожні скрині ковані мосянжем а в льохах лиш біла кість глодає ланцюги залізні але скоріше ржа їх з’їсть ніж сила нашого безсилля у котрий раз цю азбуку вчимо до середини кожен раз доходим і знову відчиняєм палітурки як двері в затхле підземелля жуємо хліб історії черствий не знявши капелюха з лоба І.Калинець.Пробуджена муза ~286 не знявши голови з плечей за хліб історії черствий щит оправдання носим кожен день за ним свій каганець ховаєм і не навчить ніхто послугувати тому вогню що згаснути не сміє для нього із бортей глибинних добули ясний мозок воску і гніт для нього пращурі зсукали із жил в яких не застигала кров чому ж ми всі оплакувати ладні ті руки що пішли з вогнем задивлені в жертовність попелу ми ліпше крила фенікса згадаймо і ще сьогодні пригадаймо як то долоня схожа до твоєї на захист коло свічки стала у безперервнім ланці вінування ϲÄÃÎÒÎÂËÅÍÍß виломи гілку зіжухлих слів красномовний вислів розставання простягаючи скинь зі себе усміх звинений у сухий листок ще перепитаю кожен палець як свідка не відпадуть вони може від того а ти їх навчи лукавити як навчила колись водну лілею прислугувати незайманості у затишному гніздечку на грудях ми ще є промовлять вони навперебій і в кожному живе маленьке серце а ти їх навчи лукавити Віно для княжни 287~як навчила колись краплі води змінятися у живі перлини у золотавих скойках волосся ми ще є промовлять вони а ти їх навчи лукавити як навчила перелюднені вулиці розступатися аби я міг тебе побачити за сім миль ми ще є промовлять вони навперебій і в кожному живе маленьке серце поверни свій заблукалий погляд з перехожих і трамваїв ти побачиш мене що навічно вкоренився у ґрунт солодкого спогаду поверни свій заблукалий погляд з далеких дерев і шпилів ти побачиш себе що відходить і нічого не бере зі собою крім тіла разом із лілеєю і перлами поверни свій заблукалий погляд за собою що як сарна легко стрибає у голубому і горизонт відчиняється як біблейне Червоне море поверни свій заблукалий погляд з далеких небес і диму ти завважиш як за плечима зачиняється море відчуження і як хтось одиноко на березі притуляє очі до глибокого сліду мов до померлих очей барвінку І.Калинець.Пробуджена муза ~288 ÒÅÐϲÍÍß із крихт із цих руїн зацвіла гілка терну білим з ніг просочилась ясна кров вікно замаєне поглядом вітай непевною ходою дотикаюся до саду все що було там я хотів би там залишити чи ж воно місяцеве коло що прошкує поруч і його не випередити як не залишити позаду терпи мене як терпиш себе бо з мене ці білі стіни храму невиразні як з0перед віків фрески ледве чутна молитва полишена у маленьких криничках колосників довгі як тростинки руки жінок стримлять із золочених канделябрів пташка аромату вилетить із засвіченого ореолу пальця за порогом здоганяє мене постривай так пахне твоє буття так пахне твоя відсутність і порожні міські подвір’я порослі густими бородами трав повилущувані з бруку рябі дороги покинули ліси насиджені кубельця хмари осиротили самотнє небо чим виповнити серце яким словом оживити сухі тростинки і горла пересохлих рік яким видінням виповнити глухі провалля снів терпи мене як терпиш себе бо з чого тоді ці білі стіни Віно для княжни 289~чому до щенту не стерті малюнки чому тріпоче під склепінням ледве вловимий дух відходу адже цього саду в дійсності нема і віконниці прибиті навхрест у шпаринах між висохлими дошками застрягли тернові шпички поглядів отих які давно покинули дім і гілка колишеться у млі як бабине літо без стовбура і землі з крихт і руїн не виросте нічого є напевно інший світ і в його гнізді ростуть кущі чіпкі до ґрунту і погляди течуть із власних витоків і душі притягаються коханням як тіла храми будують з каменю а не ілюзій а терпіння на пальцях ходить наче тінь аби у вічі не заглянути аби не впасти в душу ÒÐÈÂÀÍÍß Осінь напевно закінчу на цьому слові слово закінчу разом з осінню видушує вона себе по краплині як з цитрини останні соки видушує вулиця з молочаю ліхтарів останнє молочко для ночі закінчу осінь чому б не закінчити закінчу вимовляти слово чому б і ні коли воно іншого не має до пари тільки тоді побачити зможеш у моїй пластиліновій особі поета що не називає всує чого нема І.Калинець.Пробуджена муза ~290 на чорне тиче що воно чорне біле вибілює як полотна в селі і твердить я той а не інший й останнє слово підсудного має за найвищі злети поезії а наразі коли осінь не закінчується коли слово тягне за собою нескінченну вервецю слів бути захланним на них і кожне отак обмацувати як зголоднілий на ласку мужчина жіночі округлі форми а наразі коли осінь ще здатна на ранок хрусткий як лід зі сну випадаєш мов з поїзда що мчить у вимріяні краї з надією виймаєш ранок як тонку крижинку з калюжі але звичайна собі буденність проглядає у молочнім віконці очі твої заклопотані силуетами пальці твої щербатим грошем вуста твої самою банальністю а думки здоганяють п’яти недожитого вчорашнього дня сьогодні тебе просвітять на рентгені спілки письменників врешті мусить прилюдно позначитися злоякісна пухлина опозиції сьогодні можуть випустити нутрощі з твого робочого бюрка та й багато різних несподіванок чекає на позаспілчанського Одіссея кому поскаржитись хіба осені вона одна розуміється на зажурі кому надішлеш протест Віно для княжни 291~хіба вуличній смітярці бо й так бухне як діжа твоя особова справа кому шепнеш на вухо хіба віршеві він один вміє мовчати мов камінь дійсно невесела кругом хореографія опалого листя пошарпані декорації вулиць вбога на реквізит нинішня осінь вбогий краєвид з елегіями І.Калинець.Пробуджена муза ÂÅÐ˲ÁÐÎÂÈÉ ÂÈÐÎÊ 1971 ~1 продовж своє літування у кожному оці по золотій говерлі у кожному подиху альпійські луки вулик нашої хати солодкий в одно віконце вбігає чорний черемош у друге віконце вибігає білий черемош вдягаєм радість на показ як гуцули на празник вмістиме скринь виносимо сміх на вуста як полонинка білі овечки на осоння це ж ми зупинили греблю каміння посеред ріки літа на цім камені ти ноги мила на цім камені ми зібрали усю живицю сонця смерека дня вже стрункішою не буде виложе осінь косівськими кахлями навколишні гори хто приїде поглянути на писані камені написи невидимі для смертних кому відчиняється як на улюбленому вірші книжка кому непорочна згадка віддасться як дівчина 295~2 визволь око з тьмяного срібла меланхолії визволь уста з випробуваного злота мовчання визволь стан свій з цупкої бронзи який летючий день який срібний вітер яка золота піна лісу ні один камінь не влежить на місці фіолетовий вогонь пожирає перстень тьмяне срібло ферментує осінь у голубому бутлі визволь кров із окови як сік з виногрона це наша остання мандрівка червоною цівкою вина бризне не вберегти хрустке галуззя сплетені пальці шовк багрецю на раменах трав гойдалка землі під нами завтра обіцяє діалог із безсонням сумну статистику днів без тебе застигне на крихту льоду камінець нещастя відхлине полум’я за сім дверей у найпотаємніше моя осіння любове поглянь на себе у відро чистої води в оправу тьмяного срібла відлітає крилатий корабель осені неоцінений І.Калинець.Пробуджена муза ~296 3 перекинь синє проміння погляду через провалля вузького столика я такий легкий від нетерпіння що перейду по нім я прозорий від любові як ангел над тобою простели хистку кладку я ще не все виніс з того боку болю там залишилася рука яку я поцілував у білий день там залишилося слово символ віри там я залишив кілька дрібниць на згадку долоня пелюстка маку у потиску прощаюся зі словом твоїм вірити занадто боляче все що від мене від нечистого будь легша від пилинки що танцює на волоску променя а коли до тебе плач пікрадеться як дитина на пальчиках щоб очі затулити на хвильку не вгадуй ніколи сліз не забагато щоб повернути втрачене але не оцінюй мене редакторською міркою моя гіркота гори зрушує Верлібровий вирок 297~4 недавно ти мені оповідала як оповідають нетутейшим що вже в дорозі осінь порожніють заповідники городів тільки ситі гарбузи вилігуються у кублах до морозів з останнього подиху облетіли сади як іграшки на останній ялинці висять пізні яблучка каральні експедиції міщухів зганяють зголодніло до кошиків останні табунці грибів у клунках привозять селяни на невільничі ринки полонянок з україн літа як це сумно у місті коли безбарвні афіші нагадують торішнє листя і ці слова про осінь може не такі й звичні бо їх вимовляли твої вуста але тепер коли не бачу тебе входжу в осінній ландшафт як у холодну воду І.Калинець.Пробуджена муза ~298 5 дочекалися снігу як манни білого переродження душі пейзажу прийдіте поклонітеся посріблені волхви з миром інею з високим кадилом морозу золотом ранкового мерехту явори з білими крильми напевно з вашого царства скляне склепіння тиші над нами по вчорашнім феєрверку китайський ліхтарик місяця по вчорашній коляді рум’яні лиця калачів бісер маку розсипаний для горобців непорочні сліди твої мила в усі пори року білі і нереальні коли пильно вглядатися повняться водою кольору як вечір заходом сонця як очі слізьми як небо самотньою поезією вечорової зорі поезією для вибраних не виймай до ранку промінець із ока січнева ніч пружна як лук вона вистрілює із сагайдака не тільки зірки але й білу землю мов колядку підкидає під небо ближче до високих зір Верлібровий вирок 299~6 поглянь які ми близькі до хмарини на небі голубим підтекстом кохання наше або до синього поля у барокових рамах лісів золотим підтекстом кохання наше чи до зеленої води що камінці на дні ворушить як ми спогади наші поглянь які ми близькі до природи у танці еволюції міняємо лице як вогонь поглянь які ми до нього схожі глодає камінь випиває кисень глек за глеком і вмирає не наситившись чи ми не близькі до ночі чуємося безпечними у чотирьох стінах її печери або які ми близькі до дня жорстоко топчемо ряст разом з колісницею розщепленого атома поглянь які ми близькі до життя ще тільки одне зусилля і ми б стали людьми поглянь які ми близькі до смерті тримає нас при житті щось тендітне як пташка і які ми близькі до вічності тільки нема кому з0поміж нас розіп’ятися І.Калинець.Пробуджена муза ~300 7 хто тебе Земле прив’язав до шиї всесвіту хто прирік тебе на ганебну ролю каменя хто вклав у руки всеїдній тварині сокиру слова тепер вона задивляється у наточене лезо як у свічадо і бачить подобу бога жорстокішого від Єгови який народ тепер обраний за Ноя у якій країні зводиться ковчег ти потягнеш на дно зоряної ріки Місяць і Сонце ти потягнеш на дно зелену колиску моєї вітчизни з народом який ще не виколисався не тільки до месіанства але й до того щоб заглянути на себе у дзеркало ти потягнеш на дно і моє вбоге кохання багате гадкою що не нам фінал падіння суджено Верлібровий вирок 301~8 невидимий світе всевидющого вуха і ти видимий дубових трибун і трибунят під дуб послухайте казочку в одному царстві государстві жив собі дивак а царство0государство не один ломоносов як атлант підпирав не один знадвору вольтер за контрфорс правив взявши до рук сукувате берло ціпка мовить дивак я сам собі володар в імперії серця а для іншої пальцем не рушу зіспівалося на один глас велике і мале православія вінценосців славити мазеп проклинати учені підголоски хамеліончуки із0за кафедр і собі дишкантами хоч і понині плутають Антонича з Антоновичем ціла тобі малоросійська придворна капела у торбинку вкинувши простодушну сопілку мовить дивак сад божественних пісень царство Боже в собі ношу досить і вас обтесаних стовпів вельми пожиточне йшло засвоєння пруського кроку І.Калинець.Пробуджена муза ~302 у бойову колісницю впряжено проворного суворовського коника в Ермітажі засновано відділ запорозьких клейнодів до торбинки згорток дрібних письмен засунувши мовить дивак ось моя непереможена зброя алфавіт світу шукайте могилку мою по епітафії світ ловив але не спіймав та хто сьогодні повірить в оцю казочку 9 приходжу пригадати що гаї калинові корова язиком злизала цвіте калинова бутафорія по театральних закамарках приходжу пригадати що від одкровення калинової сопілки кров стигне а нам не до суму за гонорарну суму приходжу пригадати що у капсулах ягід заморожена енергія моєї гіркоти що буде як визволю її приходжу пригадати що останнього вінка останній із сосюр зодяг у домовину збіглися чорносотенні києви що воно таке є а воно калина моя батьківщина а я її калинець Верлібровий вирок 303~10 (Â’ß×ÅÑËÀÂ×ÎÐÍβË) ось почесний громадянин міста вагар зі станції скнилів чи безпомильна залізнична вага чи проста термінологія брутто нетто але терези правосуддя потребують його плеча виводиш нас із хащів кодексів за руку як дітей на велелюдні шляхи дорого платиш за причетність жодні понаднормові вагони її не зрівноважать дивуйтеся люди ось іде без шеляга за душею без даху над головою у лаврах пасквілів з почтом шпиків шлейф погроз волочиться щораз довший як ти вхитрився втримати нас горстку коли півень тричі пропіяв як ти вхитрився повернутися до нас не тільки із0за ґрат але з порогу того світу і як ти вхитряєшся у львівській тісноті здвигати повітряні замки де я твій перший придворний поет І.Калинець.Пробуджена муза ~304 11 (ͲÍÀÑÒÐÎÊÀÒÎÂÀ-ÊÀÐÀÂÀÍÑÜÊÀ) звалилася тиша на мене як грім з ясного неба виразно почулося сюрчання коника з дитячих літ хоча наступила конституція снігу виразно залунали жіночі кроки у куцій камері хоч в’язниця була далеко звідси аж над морем дружно зарепетували усі глушителі не лишивши щілинки для вуха хоч стояв високосний рік гуманізму громадське сумління як вправний актор почало свій монолог хоч ніхто його не збирався перекричати послухайте кроки жінки тільки заглушить білий голос снігу коли це зима зелений голос трави коли це весна синій голос моря коли це літо багряний голос лісу коли це осінь золотий голос волі коли це воля Верлібровий вирок 305~12 де знайти затишну печеру для Йвана Вишенського для ЙванаДзюби у найглухішому афонському закапелку стінам виросли вуха на пасторальних левадах пси винюхують сліди які ледь землі діткнулися у найглухішому вертепі стикаються мечі радіохвиль усіх континентів свого слова не вчуєш у галасі постукай може відчиняться там за дверима пасеться заангажованість на бухгалтерських полях там за дверима вища естетика поза Гегелем називається коритологією там за дверима мигалюють козаки по газетах свого слова не вчуєш у галасі вийди на залюднені вокзали чи не їдуть до столиці йванидзюби з книгами що сверблять у пучках пальців з ораціями що кільчаться із зерна на золотих полях уст залишайтеся в мирі афони відчиняйте вуха оони ворота відчиняйте яваси І.Калинець.Пробуджена муза ~306 13 ти бачиш флюгерних півників над редакціями невже ми колись подавали їм руку поспівчувай бідолашним не з медом круглу добу тупцювати на одній нозі особливо при наглих подувах але як приємно подеренчати на леготі заскочити до кав’ярні на чарчину битися крильцем у груди і ми люди без нас вітру б не було стався б застій рідної укркультури а чого варті флюгерні півнячі бої за вищу вежочку летить пір’я як зі справжніх проте у тихе верем’я такі вони безпорадні клюють носами у різні боки неба напрямок вгадують коли б на розі не міліціонерське авто закукурікав би до них на цілу вулицю Верлібровий вирок 307~14 спливла у калюжі самотня рибина ліхтаря збиваються у тісний гурт сусідні будинки і дерева а ті що перед хвилею вистромляли зубці в середмісті відходять у спомин сріблястий гобелен дощу навертає нас до ілюзій вечірні автомобілі вплітають у нього довгі червоні нитки як на кольоровому фото схвильовано промовляє вікно до краплин врешті затуманює свій зір і заходиться у спазмах хрестоматійний пейзаж сутінку заполонює кімнату віднайди свій настрій у транзисторі недописаний лист як равлик ховається у себе боїться залишитися віч0на0віч зі смутком з осіннім попелом дощу пригадай друже ті зливи що палахкотіли синім полум’ям що вінчалися золотими коронами блискавок що електричним дрожем проймали кам’яне тіло міста що підносили тріумфальну арку веселки для нас І.Калинець.Пробуджена муза ~308 15 розігрують передвечірні тіні останню дію вони довго мавпують прощання людей з’єднання рук вони зливаються в одно як у стовп диму знову двояться розходяться у різні боки невиразні здогади плачу потрясають ними вони не можуть вдати лише сліз бо ті прозорі вони перебігають по зелених лаштунках залізничного насипу на хвильку перебивають ясну розмову ромашок що пропонують себе сонцеві потім вони виростають до містичних розмірів переступаючи через пагорб поле річку ліс вони гублять голови за обрієм вони зникають разом із сонцем що відійшло у протилежному напрямі їх вже нема але ми ще довго оглядаємося наше сонце ще не зайшло Верлібровий вирок 309~16 вежо єдине моє прибіжище тільки на мить можу замурувати себе у стінах твоєї ласки тільки з твоєї висоти можу оглянути місто що накрило голови бляшаними лопухами циганську дорогу яка все0таки допровадила до тебе карликовий гай де ніхто у спеку не шукає прохолоди бо то гай моїх невикінчених віршів бачу дзиґу суєтності що чекає мене мов пес внизу під брамою бачу на сто миль вперед і свою безвихідь мушу мовчати про тебе як без’язикий дзвін не відслонюй вуалі свого імені час об’явлення не прийшов і добре знаєш що не прийде І.Калинець.Пробуджена муза ~310 17 відректися метафори розіп’ятої на шпальтах газет повішеної на шибеницях ефіру засушеної між пресом обкладинок розбухлих книг замацаної у розмовах як остання дівка відректися навіть самої метафори про неї але ніяк не можу визбутися позавчорашнього сну де я заюшений переміг без жодної надії великого звіра поглянь не дали за вигране роззяви поконаний має твоє лице хто ж він для тебе відректися метафори це відректися не тільки ой не тільки від сну Верлібровий вирок 311~18 добувши вітер з білого вітрила як рибу зі сітей вийнявши з очей незнайомої скалку нерозгаданої туги обікравши кохану з її безсонного сну викорчувавши з дикого поля душі ще один пень ілюзії не поминувши зарозуміло барокову зброярню публіцистики припавши вухом до стіни дня як до в’язничної камери пограбувавши поблеклі квіти з гербарію словника стявши у лузі метафор голівку з будяка і зацвілої папороті заокругливши фразу на взір місяця уповні написавши собі верлібровий вирок тричі на день переконуюся коли ти не є доносом на поета то що тоді ти поезіє ? І.Калинець.Пробуджена муза ÐÅÀ˲¯ 1972 ІриніКалинецьприсвячується Мотто: Ниніподаймечсвій захованийпильно відоканашого євангелістом ~~ Пишу похапцем як0небудь і коли0небудь завелика забаганка бути тільки віршувальником завелика забаганка чекати довершеної фрази адже Ти не маєш можливості у час перехресного допиту на таку розкіш Ти можеш мовчати протестуючи а я не можу дозволити собі на мовчанку не тому що вмію краще сказати а тільки тому що я не здатний Твій голос викрасти із0за мурів я не годен чекати на милосердя Музи а що коли не вложить в уста пару жаданих строф про свободу пишу похапцем як0небудь і коли0небудь ховаю клаптики де прийдеться сподіваючись повторних обшуків бо хочу хоча б з десять читачів перед тим як потрапити разом з віршем до небелетристичних рук прокурора може тоді оплатиться отой тираж пишу похапцем як0небудь і коли0небудь прости мені за нікчемну прозу але чи не має вона в собі більше від Бога ніж не один стриножений Пегас у прохлорованих конюшнях книгарень друже це єдине що можу запропонувати Тобі 315~ÏÐÎÏÎÍÓÂÀÍÍß ÏÐÎÏÎÍÓÂÀÍÍß 1 Усвідомлюючи що Він відійшов по піску по морю аж до червоного обрію усвідомлюючи що в мені залишився отвір маленька дірка ніби від кулі усвідомлюючи що цей отвір має обрис Його наче він звідси вийшов усвідомлюючи що не провалюється Його стопа у червоному піску червоному морю усвідомлюючи що моя нога без Нього стала камінною і земля западається під нею усвідомлюючи що з Ним відійшла передвечірня свята провінція усвідомлюючи що можу без молитви без її високих як сосни слів усвідомлюючи що можу носити за пазухою дрібне каміння дрібнотем’я замість неї усвідомлюючи що віддаль між відчуженими руками не вміщає Його усвідомлюючи що віддаль між ними це червоний пісок червоне море без Нього усвідомлюючи це гірке аж надто гірке усвідомлення хочу виблагати в Нього всього0на0всього зійди до мого серця об’явити йому нову філософію серця І.Калинець.Пробуджена муза ~316 зійди у мому слові як зелена трава за містом і ще дай мені змогу виплакатися на Твоїй долоні тоді ÏÐÎÏÎÍÓÂÀÍÍß 2 Допоможи живим в жалобі, в жадобі жити поможи: помаж вогнем по жовтім лобі і крові влий до висхлих жил.
— Андрухович Софія, “Фелікс Австрія”
Приклад 3:
Визвольне діяння Христа звільняє людину від внесеного через гріх відчуження, провадить її у сферу правди і добра ( у сферу Бога). У Христі усвідомлюється цілісна правда релігії, позбавлювальна ініціатива Бога, а також відповідь віри i цілковитого прийняття ознак Бога з боку людини.
— Котляревський Іван, “Енеїда”
