Приклад 1:
професор не постарів, а наче відмолодів, 1 коли, втішений несподіваною зустріччю, Ковжун, який не сподівався подибати професора в живих (бож ходили чутки, що його після війни замордували в Празі радянці, а він, виявляється, вижив та ще й тепер жартував, бачачи, як на нього вибалушується Ковжун), запросивши Покиньчереду до ресторану, що виходив скляними дверима впритул до сходів собору, куди Ковжун ще збирався потрапити на вечірню відправу, спитав, яким це робом професор так молодо тримається і чи це, бува, й справді на нього так діє еліксир вічного життя, як це про нього подейкували в Празі, то професор зареготав, а тоді, глипнувши на Ковжуна й ніби трохи вагаючися, з усмішкою докинув, мовляв, це тому, що він, Покиньчереда, працює по шістнадцять годин на добу й не має часу, коли старіти, оскільки йому треба ще сяку-таку дещицю залагодити на цьому світі, зокрема те, що інші пінтюхи згаяли, — це, так би мовити, одне, а друге — ще простіше, тобто нехай Ковжун не думає, ніби він, Покиньчереда, так дуже й старший від нього, між ними, властиво, як це він, Покиньчереда, пригадує, різниця пише якихось п’ять, ну, може, сім років, але за молодости, як це, зрештою, не відмовиться Ковжун засвідчити, він, Покиньчереда, носив бороду, аби не надто вирізнятися серед поважних, здебільшого літніх колег, тому що він, Покиньчереда, мавши двадцять два роки, подібно до Грушевського, став професором, і якось не випадало в товаристві статечних добродіїв виглядати несолідним свистуном, а тепер, коли всі молоді хлопці повідкохували собі буйні бороди, він, Покиньчереда, який ніколи не любив бороди, вирішив голитися, і тому Ковжунові тепер здається, ніби, замість старіти, він, Покиньчереда, помолодшав: — пояснення, котре, звісно, аж ніяк не пояснювало професорового відмолодження вже бодай тому, що він виглядав на сороківку, а йому мусіло б бути добре за сімдесятку, коли не вісімдесятку, проте Ковжун і не наполягав на докладнішому виясненні, адже якщо професор не бажав чогось уточнювати, — а який писаний чи не писаний закон велів йому розкривати перед Ковжуном свої карти? — то він мав на те ваговиті, чи не ваговиті, кого це, зрештою, обходило?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
