враження

1. Образ, уявлення, яке складається в свідомості внаслідок впливу зовнішніх подразників на органи чуття; результат сприйняття чогось.

2. Вплив, слід, що залишається в свідомості, пам’яті від пережитого, побаченого, почутого.

3. Суб’єктивна думка, оцінка, що формується після знайомства з кимось або чимось.

4. (у психології) Чуттєвий образ, що виникає при безпосередньому впливі предмета чи явища на органи чуття.

Приклади:

Приклад 1:
Тоді ж я доповнила доповідачку, повідомивши авдиторії, що звинувачена в «українському буржуазному націоналізмі» Катерина Бедризова-Коцюбинська була за національністю вірменка і щойно з азів вивчила українську мову (між іншим, у щоденниках матері записів за цей рік немає — складається враження, що сторінки вирвано, і, мабуть, невипадково). 1935 року батьків з якихось достеменно не відомих мені причин (марно дошукуватися раціональних мотивацій у репресивній вакханалії 30-х років), було відлучено від виплеканого ними Вінницького музею і переведено до Чернігова — створювати у занедбаній чернігівській садибі Коцюбинського новий, аналогічний, музей.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
Доктор не спав, «я взагалі не прихильник опери», заявив Доктор, «але ця річ мені направду подоба­ ється», невдовзі він уже знову рівномірно і глибоко посопував, а проте майже ніхто не звернув на це уваги, адже по сцені стрибав балет «Сексапіллер», а дует Орфея і Ріни виявився насправді дуетом Оттавіо й Анни, сильне враження на гляда­ чів учинили підвішені понад сценою на ланцюгах скляні об’єми, в яких сиділо повно всілякого живого гаддя — кроко­ дили, ропухи, змії, саламандри, ігуани тощо; ці великі скляні посудини загрозливо гойдалися над головами співака і співачки, напевно, символізуючи ту небезпеку, яку готував для них дальший сюжет опери, одна з віолончелісток при цьому зомліла і її, разом з інструментом, спазматично затис- нутим між ногами, витягнули кудись за лаштунки; опритомніла вона тільки після чергового електричного розряду громів і блискавок з наступним шоком для більшої частини публіки, Респондент скинув зі свого коліна руку сплячого Доктора, «це вже занадто», буркнув Доктор крізь сон, вистава тривала, троє друзів-негідників уже забивали баки знайомим куртизан­ кам, насправді то були ніякі не Карамбольйо, Пантальоне і Ґапілейо, а також не Смеральдіна, Кляріче і Розалінда, а Альфонсо, Ґульєльмо і Феррандо вкупі з Дорабелльою, Фйорділіджі та Деспіною, і кожен, хто любить «Cosi fan tutte», міг легко це розпізнати; ліва частина партеру, викуплена Товариством приятелів театру «Ля Феніче», безперервно протестувала свистом і скандуванням, а віце-президент 167 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ Серджіо Камероні навіть розкрив над собою величезну парасолю з коловим написом «Геть з Опери шоу-бізнес!», парасоля бувала особливо помічною у випадках чергового атмосферного потрясіння; потім сталося щось жахливе — на сцену було випущено безліч (понад шістсот) напіводяг- нутих хлопців і дівчат, які в супроводі хору друїдів з беллінів- ської «Норми» почали творити велику любосласну гру кожного з кожним і всіх з усіма, вони спліталися і розпліталися, схрещувалися і скліщувалися, повзали й лазили, і лизали теж, це було якесь таке хтиве муравлисько, багаточленне тіло, просякнуте вологою й ніжністю, хористи ледь витримували, Товариство приятелів уперше затихло, тілесна жага таки перекинулася на глядацтво, зала набрякла стогонами, зой­ ками і закличними жіночими повискуваннями, глухо вовтузи­ лося щось у партері, з деяких балконів летіли частини дамського одягу, друїди набирали дедалі вищої магічної сили, я й сама ледве стримувалася, Докторове сопіння чимраз більше збуджувало мене, і все працювало на режисерську ідею: лазери, комп’ютери, світлові спалахи звідусіль, три чаклунські оркестри, дві тисячі живих виконавців на сцені та поза нею і ще три з половиною тисячі в глядацькій залі, — все, все, все працювало в єдиному пориві до спільного і вели­ кого оргазму, але саме в цю мить, у передмить одночасного і нестримного завершення епізоду, за нами рипнули двері, озирнувшись, я побачила силует когось, хто ступив на наш балкон, мені зда­ лося, що то бачений в антракті найманий убивця, але я не мала певності, бо, повторюю, бачила тільки силует на тлі дверного прорізу, а проте щось підштовхнуло, змусило мене крикнути «будь обережний!», і Стах (закреслено) Респондент ніби все відразу зрозумів: у спину йому летів ніж, і куля, пущена з пістолета, і капсуля з ціяністим калієм, і голка з кураре, і двоє ґевалів, зодягнутих у шати венеційських найманих убивць, підкралися ззаду, щоби його задушити голими руками або шовковим шнурком, або шкіряною шлейкою, або перерізати горло щербатою бритвою, це була його смерть, я не знаю навіщо, кому це потрібно, вони таки розшукали його в цьому перелюдненому театрі, вистежили, саме тут, де майже всі ходять у масках і де безліч разів ГІЕРВЕР31Я 168 помирають на сцені, — Респондент перемахнув довгими ногами через балкон , на тисячну частку секунди повиснувши у сповненому мерехтінь і випарів просторі, вхопився обіруч за натягнуту для «турецького польоту» линву й тоді, високо задираючи голову, щоб не втратити окуляри, та час від часу пригальмовуючи над завороженою внизу публікою, пустився з’їжджати в напрямку сцени, прожектор відразу знайшов його і не випускав, герої масового перелюбства вже розповзалися врізнобіч, коли Респондент зістрибнув на кін десь у глибині сцени, за драпіруваннями, щось тяжко гепнуло до підлоги, публіка вдарила «bravo!», а триста фанфар сповістило про­ довження дії. Я чула, як тут, поруч зі мною, вони скрегочуть зубами, як лаються і сваряться між собою, від них несло часником, потом і сумішшю дорогих дезодорантів, з уривків їхніх фраз я висну­ вала, що вони спробують пробратися за лаштунки, аби там усе-таки прикінчити Респондента, я, можливо, й не мала на це права, але наважилася в такій ситуації вдатися до засобів 1 (17) …тому я займаюся театром.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
e) Означена знахідка, як я вже наголошувала, не справила на Респондента позитивного враження, він лише повторював, що лишився майже без грошей, що хотів, ні, мріяв увесь день тратити їх на мене, що тепер він (закреслено) Станіслав не зможе купити мені навіть келих доброго білого вина, не те що шампанського. Я заспокоїла його, що гроші не головне.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”