Приклад 1:
— поїхавши з батьком рибалити на Уайкато, стояв, стежачи, як з дальніх льодовиків, час від часу зрушуваних землетрусами, повз береги з деревоподібними папоротями, миртами й вічнозеленими буками, — то був і справді особливий день, і в природі тоді щось карколомне діялося, прочиняючи в мозку чарупки на невтілиме чи то з надміру застояної енергії, котру випинало черговим еволюційним стрибком унедійснити власні закони, чи то на поторк Провидіння, якому надлузнулася витримка, що шальку терезів буття надто довго й непробивно переважує товстозаде зло, і вища сила подавала знак людям, що вже близько визволення, бо інакше чому згодом на Сумщині, куди Пилипа не пустили, — як це Чоботаренкові розповідали під час його подорожі Україною, пояснюючи, що це напевне спричинили ті у Вінниці (та хіба тільки у Вінниці? лише тих у Вінниці встигли відкопати за німців) дбайливо замасковані дитячими майданчиками незчисленні з кулею в потилиці трупи, яких конопатий ощасливлювач людства нагромадив у братні могили, куди новітні єдинонедіпимники заповзялися втовкти весь український народ, — бо інакше чому саме на Україні, а не де інде, однієї погожої днини, що не заповідала жодних катаклізмів, звичайнісінька яблуня почала закорінюватися гіллям у землю, як баньян, і вже виповнила собою півтора гектара, вирушивши в похід по всій землі поволі, але загрозливіше, ніж нагле пробудження вигаслого вулкану, що жене в долину, здавалося, Довіку незрушні брили льодовиків, як це ще підлітком випало побачити Чоботаренкові на Уайкато, коли він уперше спостерігав, як рухаються річкою грубезні уламки льоду, — пливе цитриново-рожева крига, подібна до тих цинтриново-рожевих ночов, що їх Пилип Чоботаренко роками пізніше угледів у бруклінському помешканні Архипчука, котрого Чоботаренко відвідав не так заради безплатної ночівлі, — безплатну ночівлю він міг знайти й деінде, — як на догоду батькові, який знав Архипчука ще з Міттенвальдського табору й листовно попросив свого давнього приятеля на час Пилипового перебування в Нью-Йорку трохи заопікуватися його сином, народженим у Новій Зеляндії, хоча Пилип Чоботаренко давно стояв на власних ногах і не потребував жодної опіки, навіть як для батька, який ніколи не хворів і вперше мав серцевий напад, коли від Пилипа цілу зиму не було вістки з Канади, куди він у свої неповні вісімнадцять років подався, аби скуштувати заробітчанського полювання, — навіть як для батька Пилип, на відміну від своїх значно молодших братів, які трималися ще більше матері, ніж батька, і пишався, зокрема на віддалі, все ще дорослою дитиною, що її Архипчук побачив перед собою, коли Пилип Чоботаренко на тиждень раніше, ніж домовлено (оскільки літак, котрий винайняла група студентів, чи просто молодиків, охочих звідати широкого світу за здешевлену ціну, вилетів передчасно, у зв’язку з передбачуваним страйком дещо скоротивши маршрут, а Чоботаренко забув послати про те вістку до Нью- Йорку), явився до Архипчука саме тоді, як Левко Довгань, височіючи над перлямутровими обопоками з цитриновим відсвітом, що клубочилися по хаті, як на гірському перевалі (в першу мить Чоботаренко й справді мав враження, ніби він ступив не на поріг Архипчукового помешкання, а заніс ногу над проваллям, де внизу над гірськими кратерними озерами два велетні споруджували нескінченний міст, не призначуваний для смертних, і тому від людського погляду цей міст і перетворювався на цитринові оболоки, що розматеріялізовували предмети), — з допомогою Архипчука, якому щохвилини по-новому навколишня імла викушувала шматки тіла, мив Юлі голову.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
