виловлювання

1. Дія за значенням дієслова “виловлювати”; процес добування, витягання когось або чогось із води, рідини або сипкого середовища.

2. Переносно: процес виявлення, розпізнання або виокремлення певних елементів, фактів, інформації з масиву даних, тексту, розмови тощо.

3. У техніці та технологіях: процес захоплення, збору або відловлювання чогось (наприклад, виловлювання сигналу, часток, даних).

Приклади:

Приклад 1:
Звісно, спочатку він, Лужний, поклав собі просто зігнорувати Позенка, який манив його пальцем, рукою, а тоді ще й жовтою пищавкою, спонукуючи якнайскорше наблизитися, якби його, Лужного, уваги не прикував до себе зелений, ніби з суцільних лусочок сачок, не більший від дині, яким Позенко обережно обводив залю й про який у першу мить, — коли він, Лужний, таки видряпавшися нагору, спитав, що воно таке, — Позенко висловився, ніби то сачок для виловлювання душ, а тоді, наче вжахнувшися, що лрозрадив таємницю, ніяковіючи, уточнив, мовляв, то сачок не для виловлювання душ (крий Боже, до таких мерзенних людям і Богові справ він, Позенко, ніколи не вдавався й не вдаватиметься, хоча він знає, як це робиться, тому що йому доводилося стикатися ближче і з чорною магією, від якої ліпше триматися на віддалі), а сачок для збирання духовної енерґії, що її люди по-дурному випах- кують на вітер, замість споруджувати з неї захисну греблю проти зла, що тепер до найменших закутин заливає світ, — але, мовляв, йому, Позенкові, ця енергія зараз потрібна не так для боротьби зі злом, зі злом він уже лодостатком наборовся і нехай із тьмою дещицю й інші повоюють, — як для сорочки-скафандра, за допомогою якого він, Позенко, поклав собі проникнути до колись загинулих осяйних континентів, не чекаючи до Другого Пришестя, котре, властиво, вже й надійшло, як це вражено зауважив Лужний, стежачи за Позенковими руками, з-під яких почала куснями валитися в лрірву танцювальна заля Народного Дому, хоча він, Лужний, перехилив тільки другу чи третю чарчину, і йому ще ані не затуманився зір, ані голова не запаморочилася, бо що, зрештою, важив зайвий келішок спиртної мішанини, коли він, Лужний, тоді витримував і по добрій кварті самогону! — однак попри те, що його мозок працював за всіма правилами, без жодних перебоїв чи перескоків, він, Лужний, зовсім чітко побачив, як просто з-лід рук Позенка, який схвильовано жестикулював, дедалі голосніше оповідаючи про невидимо існуючі континенти, про котрі він, Лужний, лише одним вухом слухав, оскільки його вже тоді занепокоїв ні на що не подібний, важкий, а заразом і наче сліпучо подіркований рапавий звук, що, видовжуючися, дедалі наполегливіше пересилював музику й людські голоси, — просто з-лід рук Позенка, точніше, з-лід його правого ліктя, що вряди-годи затуляв вигляд на залю, він, Лужний, побачив, як млинцями в рурочки згорнулися стіни й на місці танцювальної залі, прикрашеної сріблястими Гірляндами, кольоровими стрічками, блискітками й гофрованими ліхтариками, на всю глибину буття, яке раптом розчахнулося до найменших закутин, розпочався Страшний Суд, байдуже, що попервах він, Лужний, не одразу й второпав, що ж воно насправді діється.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”