видих

Приклад 1:
Властиво, копи згодом він, Сорока, силкувався звести докупи все те, що йому запам’яталося від гутірки з буфетним знайомим- незнайомим, який, може, не стільки й говорив, як значущо глипав, наче обточуючи поглядом його, Сороку, на кремінець, від чого й складалося враження, ніби непроханий гість безнастанно говорить, і це враження посилювалося ще й тим, що в цього чоловіка, навіть копи він мовчав, навколо рота рухалися м’язи, немов там під шкірою бігали дві миші, що його, Сороку, не абияк бентежило, — коли він, Сорока, намагався докладніше пригадати перебіг розмови з непроханим гостем, то подибував у мозку пише кілька не пов’язаних між собою висловів, серед яких траплялися і «смерть», і «війна», й «ув’язнення», але вони наче ані скіпечки не стосувалися особисто його, Сороки, бож, далебі, не від тих слів, а від самої присутности того чоловіка його, Сороку, опав доти незнаний йому безпросвіток, внаслідок чого, ніби на трупний видих з-під землі геєнних пащек, обвуглилися не тільки речі навколо, а й почуття, помисли, усе раптом втратило глузд і не лишилося й крихти, задля чого варто було б жити, хоча коли він, Сорока, біг до вокзальної убиральні, це сталося не тому, що він поклав собі, тікаючи від депресії, повіситися на власному паску, примоцувавши його за єдиний гак на дверях, як і не тому, що до нього раптом прикинулася, щоправда, не довготривала бігунка, яка його цілком природно загнала до вбиральні, а тому, що тоді йому здалося, ніби вбиральня — єдине місце, де він, Сорока, ще встигне сховатися від мороку, котрий з усіх боків посунув на нього. Звісно, перегодя йому, Сороці, було невтямки, яким побитом розмова з випадковим чоловіком могла так вплинути на нього, попри те, що він, Сорока, ані не сп’янів настільки, аби не пам’ятати, що чинить, ані не відбіг глузду від гарячки й марень, щоб не відрізнити, де дійсне, а де уявне, і як це взагалі скоїлося, що він, Сорока, справді зняв зі штанів пасок, устромив голову у дбайливо злагоджений зашморг і повісився на дверях вокзальної вбиральні, що їх задом виламала та заблукана серед навколишнього шабашу українська селянка, переповнений сечовий міхур якої врятував йому, Сороці, життя, внаслідок чого він, Сорока, відмовився від подорожі на Україну, котру прислужники тьми приборкували штучним голодом, повернувся до Алма-Ати, тільки не до тітки, а до закутка, що його він, Сорока, винайняв у Рашіда Бодмаєва, узбека, якому він продав батьківський годинник, тікаючи від надто владної тітки, що місяцями пізніше, здибавши небожа на вулиці, замість закидати його докорами (а таке відхилення від тітчиної звичної поведінки мало означати, що й залізну вдачу часом долала самотність, і тітка мимоволі потяглася до несподівано віднайденого небожа, хоча спонтанного вияву почуттів він, Сорока, принаймні досі, не помічав у своєї родички, яка, врешті-решт теж була людиною, яку, бодай теоретично, вряди-годи мусіли опадати почуття й настрої, як і решту смертних, однак це ще не виключало й іншої можливости, а саме, що тітка вирішила йому, Сороці, показати вишу клясу примирливої поведінки і з цезарським розмахом, мовляв, ах ти ж, голопуцьку, знай наших!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”