вигин

Приклад 1:
— для нього, Соколюка, особливо цікавий вигин людської психіки, фасета, з якої виструмовують різні взірці людської поведінки й вартостей, фасета або чарупка людського єства, котра для нього, Соколюка, що більше він її обсервує, стає дедалі незбагненнішою й невловнішою, цим ніби зводячи нанівець його, Соколюкове, завдання, а заразом і його внутрішній гін, не те, що направляти схиблені душі, а просто допомогти людині видибати з видмухуваних нею самою хащів, дати їй можливість, крім клоаки, побачити над головою і зірку, бож людина, що не підводила голови до зірки, ще не народилася, а хіба варте чогось людське існування без провідної зірки, за якою завжди ішли не тільки волхви, а й отакі звичайні собі сараки, як він, Соколюк, що без вогника в пітьмі не міг би чинити того, що він чинить, при цьому, звісно, пам’ятаючи: жодної душі ніхто не годен направити ні на цаль, якщо вона сама не схоче направитися, адже за волосся і святий Петро не втягне грішника до раю, — однак, що більше він, Соколюк, стикається з чужими проблемами, то більше він ніби втрачає ґрунт під ногами, і йому дедалі важче доходити висновку, конечного для власної внутрішньої рівноваги й психічного здоров’я, що таке зло і що таке добро, — і це, властиво, його, Соколюка, не абияк непокоїть не тому, що заважає закінчити розпочату кілька років тому працю на підставі фактичного матеріалу, заради якого він, Соколюк, колись досить ретельно (тепер уже ні) відвідував місця, де ненароком могли й зарізати небажаного гостя, — бож людина, що пустилася берега, знищивши в собі уявлення, як про істоту, створену на подобу Божу, єдиний захист людини від хаосу і ззовні, і в ній самій, цим ніби отримує право нищити інших, — а тому, що в ньому, Соколюку, відбуваються зміни, яких він сам ще не годен осмислити, оскільки ці зміни нібито безпосередньо і не пов’язані з його, Соколюковими, міркуваннями про щораз ретельніше отваринювання світу, байдуже, чи це відбувається в першій-ліпшій дискотеці з мигавками, що діють, як наркотики, на яхті з визолоченими ручками на дверях й сальонами, облицьованими слоновою кісткою, чи в ексклюзивному клюбі, куди доступ мають тільки члени, до котрих раніше і він, Соколюк, належав завдяки деяким зв’язкам серед своїх пацієнтів, — до речі, якби її, Марину, цікавило побувати в такому місці, він, Соколюк, який за звичкою (нехай вона, Марина, остерігається звичок!) ледачо підтримує деякі давні знайомства, охоче заведе її з усім її подорожнім почтом до одного такого клюбу, тобто, не зовсім такого, а значно поміркованішого, з огляду вже хоча б на, щоправда, дуже обмежений, але засадничо ніби вільний доступ і не членів-відвідувачів, що збираються в гарній віллі з величезною терасою над морем, — зручне місце для викидування в воду трупів, нехай вона, Марина, дарує за жарт, — збираються, запалюючи на вході (це виглядає досить ефектно) смолоскип в амфорі, витягненій аквалангістами з не надто глибокого дна біля цього самого берега з затонулого понад дві тисячі років тому корабля, — людину завжди вабить живий вогонь, — на знак того, що в віллі відбудеться вечірка з гашишем, танцями й вільною любов’ю, даниною поступові, мініатюрними Содомом і Гоморрою, де вона, Марина, опинилася раптом серед непроханих, наче вкритих невидимою лицарською бронею, тілоохоронців, на яких, переступивши поріг, перетворилися Мирон і Василь, чи то під враженням розгорненої на всю стіну, що згодом виявилася дверима на терасу, темночервоної з мальованими на індійський лад зображеннями різних поз еротичного злягання портьєрою, яку згодом відсунули набік, відкривши вигляд на море, — чи то потрясені майже голою, витатуйованою знаками зодіяка парою, яка лежала в обіймах на фіалкових подушках на м’якій коричневій підлозі майже біля самого входу і яку Мирон, обминаючи, як це здалося Марині, замірювався копнути ногою, аж вона, Марина, з переляку, що він це справді вчинить, поспішила торкнути його за плече, поглядом забороняючи їх чіпати, щоб це не окошилося на Соколюкові, якого, мовляв, не чесно підводити, і тоді вперше й зауважила, що Миронові очі потемніли й запали від страждання, чого досі вона, Марина, в ньому не помічала, ні на мить не припускаючи, що Мирон, який більшість життєвих ускладнень збував сміхом, взагалі здатний так глибоко страждати, старанно уникаючи дивитися на неї, хоча вона, Марина, попервих мала враження: Мирон усім єством стежить за нею, на що вона невдовзі перестала зважати, оскільки їй було вже не до Мирона просто тому, що того вечора, крім Гната, вона нічого не чула й не бачила, потерпаючи, що на її очах, ще, бува, зґвалтують цього атлета з дитячою душею, котрий, наче він змалечку тільки те й робив, що затягувався опіюмом, з-під оберненої догори дном склянки вдихав димок із запаленого кусничка гашишу, танцював із цибатими, чоловікоподібними дівчатами, ніби навмисне тримаючися якомога далі від неї, Марини, яка для нього, на відміну від Мирона й Василя, ніби цілковито розчинилася в повітрі, бож хіба не на доказ цілковитого її, Марининого, неіснування, Гнат кілька разів з видимим задоволенням ляснув по сідницях молоду чотирикутну карлицю, що на леопардовому тапчані обдаровувала ласкою кількох молодиків?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Еламцям вдавалося зображувати предмет водночас і реалістично, й абстрактно, стилізовано, про шо, зокрема, свідчить їхній кубок (зберігається в .Дуврі), прикрашений складеною з двох трикутників фігурою гірського козла, вигин спини якого продовжено граціозним розмахом рогів. Еламське мистецтво III тис.
— Невідомий автор

Приклад 3:
Це коли опиняєшся в ситуації, що її немов уже колись переживав, і все до щему знайоме: голоси, атмосфера, запахи, декорації… Все ідентичне, автентичне, точнісінько таке ж, як тоді… Хоча ніякого «тоді» насправді не було… Та все таке ж… ці спалахи за склом… цей вигин її зап’ястя… сигаретний дим, випущений під стелю… Все власне, рідне, справжнє і таке ж. Інший лише ти, старший, досвідченіший, а головне — сміховинний зі своєю пам’яттю про те, чого не було, про те, що насправді не відбувається не вперше. Медики схильні пояснювати déjà vu суто матеріалістично: як результат фантомного збудження медіаторних ланцюгів (за сучасними аналогіями їх називають «віртуальними процесорами»), от тільки природа цього явища, мовляв, не до кінця зрозуміла.
— Невідомий автор