вечірка

Приклад 1:
ледачо підтримує деякі давні знайомства, охоче заведе її з усім її подорожнім почтом до одного такого клюбу, тобто, не зовсім такого, а значно поміркованішого, з огляду вже хоча б на, щоправда, дуже обмежений, але засадничо ніби вільний доступ і не членів-відвідувачів, що збираються в гарній віллі з величезною терасою над морем, — зручне місце для викидування в воду трупів, нехай вона, Марина, дарує за жарт, — збираються, запалюючи на вході (це виглядає досить ефектно) смолоскип в амфорі, витягненій аквалангістами з не надто глибокого дна біля цього самого берега з затонулого понад дві тисячі років тому корабля, — людину завжди вабить живий вогонь, — на знак того, що в віллі відбудеться вечірка з гашишем, танцями й вільною любов’ю, даниною поступові, мініатюрними Содомом і Гоморрою, де вона, Марина, опинилася раптом серед непроханих, наче вкритих невидимою лицарською бронею, тілоохоронців, на яких, переступивши поріг, перетворилися Мирон і Василь, чи то під враженням розгорненої на всю стіну, що згодом виявилася дверима на терасу, темночервоної з мальованими на індійський лад зображеннями різних поз еротичного злягання портьєрою, яку згодом відсунули набік, відкривши вигляд на море, — чи то потрясені майже голою, витатуйованою знаками зодіяка парою, яка лежала в обіймах на фіалкових подушках на м’якій коричневій підлозі майже біля самого входу і яку Мирон, обминаючи, як це здалося Марині, замірювався копнути ногою, аж вона, Марина, з переляку, що він це справді вчинить, поспішила торкнути його за плече, поглядом забороняючи їх чіпати, щоб це не окошилося на Соколюкові, якого, мовляв, не чесно підводити, і тоді вперше й зауважила, що Миронові очі потемніли й запали від страждання, чого досі вона, Марина, в ньому не помічала, ні на мить не припускаючи, що Мирон, який більшість життєвих ускладнень збував сміхом, взагалі здатний так глибоко страждати, старанно уникаючи дивитися на неї, хоча вона, Марина, попервих мала враження: Мирон усім єством стежить за нею, на що вона невдовзі перестала зважати, оскільки їй було вже не до Мирона просто тому, що того вечора, крім Гната, вона нічого не чула й не бачила, потерпаючи, що на її очах, ще, бува, зґвалтують цього атлета з дитячою душею, котрий, наче він змалечку тільки те й робив, що затягувався опіюмом, з-під оберненої догори дном склянки вдихав димок із запаленого кусничка гашишу, танцював із цибатими, чоловікоподібними дівчатами, ніби навмисне тримаючися якомога далі від неї, Марини, яка для нього, на відміну від Мирона й Василя, ніби цілковито розчинилася в повітрі, бож хіба не на доказ цілковитого її, Марининого, неіснування, Гнат кілька разів з видимим задоволенням ляснув по сідницях молоду чотирикутну карлицю, що на леопардовому тапчані обдаровувала ласкою кількох молодиків? — а, головне, і це виявилося найстрашнішим, не надто квапливо, — як це здалося Марині, в котрої від цієї гадючої Віталієвої руки на Гнатовому стегні на грудку спопеліло нутро, а в мозку закалатало: ще секунда, і вона, Марина, якщо в неї доти не лусне серце в грудях, ударить Віталія й почне топтати його, як п’явку, байдуже, які це матиме наслідки для неї, Мирона, Василя, а особливо для Соколюка, котрому доведеться вже силою того, що це його пацієнт, боронити Віталія, який потроху зменшував віддаль між собою й Гнатом, що… — не надто квапливо відсував із свого стегна ніби ненароком покладену туди руку Віталія, якого вона, Марина, тоді остаточно зненавиділа, хоча потаємна, ще необгрунтована відраза до синьоокого, з правильними рисами обличчя, гарними манерами, каштановолосого й ніби симпатичного Віталія ворухнулася в ній, Марині, ще коли вони вперше цілою ватагою пили каву з рогаликами на центральній площі навпроти церкви в Ґрімо того аж хрусткого ранку, коли продавці щойно розкладали товари на рундуках, розставлених на піску, де ще вчора місцеві гравці кидали булі, а тепер під’їздили винятково долущувані до базару пішоходного міста авта з товарами, назустріч яким через місток з радісним гавкотом перебігали два молоді вівчурі доглядальниці публічної платної вбиральні навпроти церкви, під двері якої поверталися бавитися вівчурі, то збігаючи сходами вниз до води, то стрімголов кидаючися назад і клубком вовтузячися біля кладок, що ними власники щільно одна біля одної заякорених яхт несли з пекарень свіжі патики хліба й рогалики, які й справді ніде так, як у Ґрімо, не танули в роті, як це запевняв, а вона, Марина, з ним щиро погоджувалася, Соколюків знайомий із Круа-Вальмеру Антін Глушій, що кілька разів за час їхнього гостювання в Соколюка привозив курей і свіжі яйця зі своєї ферми й ходив з усією галайстрою на сніданки в Ґрімо, де вона, Марина, вперше захопилася їздою на вітрильнику, хоча свого часу, тому що її батько часто зупинявся на вакації в Сильвестра Коровайного в Родайленді, а діти Коровайного Юрко й Ліда, мали власного вітрильника, вона, Марина, вправлялася в цьому спорті, відвідавши навіть, аби не пасти задніх, курс керування вітрильником, однак тоді, попри те, що їй подобався вітрильниковий спорт, він не справив на неї особливого, а вже й поготів потрясального враження, як це сталося в Ґрімо, ймовірно, тому, що в Родайленді не було Гната, в присутності якого її, Маринине, життя набирало досі незнаних форм і вимірів.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”