1. (діал.) Виглядати баскалим, набувати баскалого вигляду; виражати невдоволення, сердитися, насуплюватися.
2. (діал., перен.) Про погоду: хмуритися, набиратися хмар, загрожувати дощем або негодуванням.
Словник Української
Буква
1. (діал.) Виглядати баскалим, набувати баскалого вигляду; виражати невдоволення, сердитися, насуплюватися.
2. (діал., перен.) Про погоду: хмуритися, набиратися хмар, загрожувати дощем або негодуванням.
Приклад 1:
Щоправда, їй, Марині, яку вечеря й пов’язане з цим відпруження клали в сон, не надто кортіло прогулюватися, і, якби таке побажання висловив Мирон чи Василь, вона, Марина, напевне відмовилася б, але тому, що цю пропозицію висунув Гнат, котрий перебував того вечора ще на статусі іменинника, вона, Марина, не заперечила, тим більше, що вона вирішила цього разу до кінця бути доброю й не баскаличитися, отож, прихопивши светр, вона й побігла слідом за хлопцями на другий бік вулиці і, вже біжучи, в світлі фар уперше зауважила таблицю з назвою місцевости на кілька хат, де мав би мешкати й Петро Семенюк, розшукувати домівку якого тепер, звісно, не мало жадного сенсу, оскільки вони вже заплатили за ночівлю з вечерею з розрахунку, що рано без сніданку вирушають далі і вип’ють каву десь у дорозі. Зрештою, минувши кілька кам’яниць, із котрих складалося сільце, і збочивши у вуличку, що за рогом повз високий облуплений мур скрутила вниз, вона, Марина, очікувала побачити поле, яким прогулянка невдовзі й скінчилася б, бож, крім Гната, з його невичерпною енергією, ледве чи Мирон або Василь гинули від бажання поночі тинятися по вирвах і жорстві польових путівців, ризикуючи наступити в потемках, нехай і не на удава чи на королівську кобру, а тільки на, бодай мінімально отруйну, гадюку, проте, замість побачити поле, вони опинилися перед глибочезним яром, на дні якого дзюрчав досить повноводий, освітлений єдиним ліхтарем струмок, байдуже що за десять кроків ні з дороги, ні з тераси двоповерхового готелика, де вони вечеряли, не виднілося ні яру, ні потічка, а вже й поготів середньовічного, щоправда, не великого замка-фортеці, що їй, Марині, в першу мить здався заритою в землю Гранітною колбою, дарма що замок був викладений із каменю й цегли, з зубчастими верхівками круглих свіжопідчищених бічних веж і аж до води суцільно вимурованими стінами з валунів, цегли й каміння й потятими вузькими освітленими бійницями, що сягали глибоко в яр, кидаючи рухомі від комашні світлові патики на струмок, який, не знати звідки, з’явився на цій відкритій для зору з усіх боків рівнині, в заглибині котрої за кронами давно не підгирюваних плятанів, кленів і ясенів, ховався замок із глибоким яром і струмком, невеличкою притокою Рони, не позначеної на мапі, через який на другий бік вела вузька кладка, ледь освітлена ліхтарнею, призначеною, ймовірно, не так освітлювати кладку чи ті два-три клаптики моріжку, дбайливо плеканого в заповнених землею квадратних рештках поцейбічного муру й прилеглих до нього чатівень та помешкань щезлого міста, як перетворювати, чи то з декоративних, чи то зі світоглядово- виховних міркувань кущі й бур’яни на схилах яру на салатні смолоскипи.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”