банковий

Приклад 1:
— замість поринути в небуття, від зайвого розблягузкування ще, бува, остаточно втілиться в дійсність і тоді невідчіпно до самої домовини й сочитиме Цизя на кожному кроці, вкорочуючи і так коротке життя, а тому про деякі з’яви й події ліпше не давати зайвої волі язикові), розповідаючи навіть Кашубі про кентавра, якого він, Цизьо, хворобливо боявся, звідкись додатковою бганкою свідомости, що раптом об’явилася в найглухіших закутинах його єства й вже розклітковувала світ, нехтуючи дотеперішнім Цизьовим досвідом, на чарупки іншого, може, й далекосяжнішого, тільки надто ятрущого пізнання, зазираючи наперед, — що саме з кентавровою присутністю якимось робом пов’язана його, Цизьова, смерть, від якої, властиво, всупереч передчуттям, що їх Цизьо, ймовірно, просто не зумів належно витлумачити, роками пізніше Віктор Платонович врятує його, Цизя, одним стрибком відгородивши від тієї велетенської вогняної опуки, котру провидіння час від часу насилає поглинати й відновлювати світ і котра встигла Цизьові Паралізувати лівий бік, поклавши край першій і останній Цизьовій винятково сердечній гутірці з кентавром серед Індійського океану, коли Цизьо (вже не як матрос, а як турист) подався в такі фатальні (на думку знайомих і рідних), а насправді, може, й рятівні для нього морські мандри, де він, Цизьо, втямив нарешті те, про що досі й гадки не мав і що доперва й запалило інше світло в його грудях, аби він хоч однією ногою добіг свого призначення, від якого він досі так наполегливо ухилявся, — і все це лише тому, що він, прилетівши з Америки до Франкфурту на короткі відвідини, пов’язані частково з ґешефтярськими, частково, як це волів висловлюватися Цизьо, з організаційними справами до Корнійчуків (в яких саме гостювали два свіжі пенсіонери: Григір Підкуймуха, меліоратор, в’язень сталінських концтаборів, сторож, банковий службовець, вдосконалювач світу, принагідний укладач віршованих сентенцій і взагалі людина без усталеного фаху, що подорожувала тепер на далекі віддалі, звісно, не на свою, більш ніж скромну пенсію, а на даровий квиток, котрий йому, Підкуймусі, оплатили давні приятелі з діпівського табору в Ашаффенбурзі, а нині маєтні мешканці в Австралії, що, пішовши й собі на тяжко вигарьований відпочинок, згадали про свого неудатного земляка в Америці й запросили до себе в гості, наслідком чого Корнійчуки у Франкфурті на Майні і стали першим етапом Підкуймушиної подорожі, про що Підкуймуха одразу ж і поінформував Цизя, питаючи, чи й Цизьо не поїде з ним до Австралії заради веселішого товариства, та математик Михайло Позенко, котрий, посварившися з усією родиною: наймолодшим сином, дочкою, невісткою й жінкою, яка боялася відпускати свого зовсім не старого старого, — так наче йшлося про столітнього дідуся, — одинцем у далекі мандри, а він, Позенко, ще й затявся, шо подорожуватиме без супровідників, котрі лише утруднюватимуть пересування, — їхав до Лаосу, аби звідти якось пробратися до В’єтнаму, щоб побачити країну, де загинув його старший, улюблений син, на пошуки могили котрого Позенко намовив поїхати з ним і Цизя, переконливо викладаючи своєму новому приятелеві, мовляв, там вони обоє, згідно з Позенковими якнайточнішими розрахунками, знайдуть не лише місце, де нібито загинув Позенків син, який у дійсності аж ніяк не міг загинути, бо так, як він, Данило, майже щоночі сниться йому, батькові, так мертві не сняться, — а знайдуть і вхід до загинул их континентів, щоб звідти винести людям бодай пригорщу живої води, котра випростує душУ й помисли, пригадуючи заляканим креатурам, що людина створена на подобу Божу, а не гієнного падла, — правда, що її слабодухи в лиху годину накрили мокрим рядном, і тому зло й ухопило одразу весь світ у лещата, поставивши під загрозу існування всього людства, проти чого він, Позенко, під сучасну пору знає лише один єдиний лік: віднайти вхід до загинулих континентів, вхід, якии стало мандрує, але який тепер за його, Позенковими, вимислюваннями, що їх він провадить мало не зі шкільної лави, той самий вхід, що за його, Позенкового, дитинства перебував деякий час у Ніжені, тепер мусів би міститися десь на межі Лаосу й В’єтнаму вже хоча б з тієї причини, що, поминаючи всі свої кропіткі діяграми й обрахунки, він, Позенко, усім єством чує: його син, Данило, котрого він, батько, єдиного, крім Цизя, на світі зважився втаємничити в існування колись загиблих, однак стало в сусідніх площинах присутніх континентів, напевне знайшов до них вхід і, самозрозуміла річ, не витримав, аби туди не податися, спричинивши своїм тимчасовим зникненням безглузде офіційне повідомлення, ніби він загинув, напоровшися на ворожу міну, що саме собою виключене, бо він, Позенко, має зовсім виразне відчуття, — а його так легко не опадають подібні відчуття, Бог цьому свідок! — відчуття, яке годі пояснити жодним уроєнням, надто вже воно конкретне, властиво, це вже навіть не відчуття, а зовсім виразне бачення, що його, Позенків, син живий, справді живий, хочби й що там інше казали й свідчили!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”