яструб

Тому в нього навіть у історичному романі можуть заговорити ховрашки; дід Максим може набрати повну шапку місячного світла, і, коли надіне шапку на голову, те світло патьоками виллється йому на обличчя; у Петра Жбура може відділитися від тулуба голова і значущо подивитися на нього збоку, щоб задумався над собою, а потім знову приліпитися; яструб, літаючи над степом, пізнає Северина Наливайка і «змодельовує» панораму бойовища; закинутий випадком в український степ китаєць У Пу вестиме складні дискусії з українськими козаками їхньою мовою (тоді як арабська принцеса німує перед мовним бар’єром) і зрештою коронує Наливайка на імператора Китаю — трохи аж надмірна фантазема… Вінграновський химерує без стриму, але це не витівки самопід’юд-жуваної думки, а (здебільше) спонтанна гра уяви, пластичне самороз-гортання образів. Це, можна сказати, міфотворчість Миколи Вінграновського. — Куліш Микола, “Мина Мазайло”

Яструб чув, як вмощувалися на ніч в очеретах, покахкуючи, качки, як у шелюгах сокотіли до своїх півників водяні курочки, а з островів глибоко здихували олені… Пролітаючи над Верхньою Лапкою, яструб помітив темну турецьку галеру, що загублено чапала вгору проти Дніпра до Базавлуку. На галері під щоглою стояв чоловік. — Куліш Микола, “Мина Мазайло”