віхтик

Приклад 1:
Тому, самозрозуміла річ, ніяка сила й не здолала б вирвати Ковжуна з цього нескінченного блаженства, якби він сам не подумав, тобто не так, щоб ціпком подумав, адже від нього, колишнього Ковжуна, нічого не лишилося, а просто в ньому, світловій волокнині, ніби щось зсередини стислося наслідком того, що крізь нього пройшов віхтик грубшої, ніж навколо, матерії, і тоді він, Ковжун, котрого не було, й пригадав, що, властиво, чи ж мав він право втішатися цим невимовним щастям сам один, коли десь у світах, яких уже не існувало, на Червоній горі він, Онуферко Ковжун, на пораду баби Юстини ліг серцем на землю, щоб йому або назавжди закрилося внутрішнє око на всіх тих нещасних, що їх без перерви перемелювала на кривавий потрух м’ясорубка зла, або щоб він, Ковжун, зміг якось, коли вже не цілком, то бодай в найістотнішому допомогти знедоленим, бож тієї миті, як людина байдуже спостерігає муки собі подібних, відгородившися в забетонованому сумлінні кастою, расою чи світоглядовими уроєннями (а яких лише уроєнь не вигадує людина, виправдуючи зачерствілість серця?) від чужого лиха, в ній одразу на трупну ропу перегниває душа, й людина вже не людина, хоч і пересувається далі в попередній подобі, заповнюючи смородом усесвіт і відбігши свого призначення, заради якого, може, й пущено в рух усе Існування?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”