Словник Української Мови
Буква
1. Піддавати продукти харчування (переважно м’ясо, рибу, фрукти) повільному висушуванню на повітрі, сонці або у спеціальних пристроях для тривалого зберігання та надання особливого смаку.
2. Розмовне: дуже повільно або неохоче щось робити, тягнути час; копіти.
Приклад 1:
Добре, що побачив!.. (Оговтавшись, виймає з кошеля якiсь корiнцi та зiлля i простягає назустрiч марi, немов боронячись вiд неї. Вона трохи вiдступає. Вiн прочитує, замовляючи, дедалi все швидше). Шiпле-дiвице, Пропаснице-Трясавице! Iди ти собi на куп’я, на болота, де люди не ходять, де кури не пiють, де мiй глас не заходить. Тут тобi не ходити, бiлого тiла не в’ялити, жовтої костi не млоїти, чорної кровi не спивати, вiку не вкорочати. Ось тобi полинь – згинь, маро, згинь! Мара подається назад до озера i зливається з туманом. Надходить з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь. Ось нате, дядьку, грiйтеся. Спасибi. Ти догоджаєш дядьковi старому. (Розпалює коло вогню люльку). Тепер що iншого! (Вкладається проти вогню на травi, поклавши кошеля пiд голову, пакає люльку i жмуриться на вогонь). Якби ви, дядьку, якої байки нагадали. Бач! умалився!..
— Українка Леся, “Лісова пісня”