вут

Приклад 1:
Ма­ти й да­вай крас­ти вся­чи­ну: сальця, бу­ло, ук­ра­де – мені дасть, пу­пок або печінку з пе­че­ної вут­ки… Пійма­ли її якось раз на крадіжці, роз­тяг­ли та й одідра­ли, як кішку,- на­си­лу вста­ла… Оже не по­ка­ялась, не по­ки­ну­ла сво­го ре­мес­ла… по­ча­ла ще ото й ме­не вчи­ти… І, спа­сибі їй, та­ки вив­чи­ла! Слухає Яв­до­ха такі речі та підхва­лює “доб­ро­го мо­лод­ця”, що не за­був на­уки.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 2:
Хоч до сход сон­ця, по­ки ще й мi­сяць не га­разд схо­вавсь, i пiд­нявсь бу­ло по усiм ву­ли­цям го­мiн, бi­ган­ня, крик, га­лас; та й стих­ло, i увесь на­род щез, так що нi по ха­там, нi по ву­ли­цям не­ма нi­ко­гi­сiнько, мов у шин­ку на ве­лик­день пе­ред вут­ре­нею. Тiльки й чу­ти, що ко­ро­ви скiльки є ду­ху ре­вуть, за­тим ха­зяй­ки не йдуть їх доїти i не ду­ма­ють ви­га­ня­ти їх до че­ре­ди; те­ля­та по хлiв­цям, чу­ючи, що їх мат­ки ре­вуть, ме­ка­ють i по­да­ють го­лос, нi­би про­ся­чись, щоб i їх швид­ше ви­пус­ка­ли; овеч­ки ме­ке­ка­ють; ко­зи со­бi теж за ни­ми, та ту­по­тять, та бi­га­ють по за­го­ро­дi, шу­ка­ють, ку­ди б то вис­ко­чи­ти i за со­бою ове­чат по­вес­ти; ко­нi ржуть на усе се­ло, аж лу­на по зо­рi йде; по хлiв­цям гу­си ге­ге­ка­ють, кач­ки ках­ка­ють, квоч­ки куд­ку­да­ка­ють – бо уся­кеє ди­ха­нiє без чо­ло­вi­чої по­мо­щi страж­да; а чу­ючи та­кий гвалт, со­ба­ки то бре­ха­ли, а то вже ста­ли ви­ти; ма­лi ди­ти­ня­та, та­кi, що ще не зду­жа­ють хо­ди­ти, ла­зять круг своєї за­пер­тої ха­ти та, уче­пив­шись ру­че­ня­та­ми за прис­пу, сил­ку­ючись, пiд­нi­меться на но­же­ня­та та знай­де на прис­пi скi­поч­ку, та, узяв­ши у рот, i смок­че за­мiсть кiст­ки, та як ста­не у ру­ках її по­во­ро­чу­ва­ти, не вдер­житься та… плюсь вп’ять на до­лiв­ку, та й зап­ла­че; а тут цу­це­ня, хо­дя­чи близько, знаєш, i со­бi го­лод­не, пi­дiй­де та й об­ли­зує слi­зоньки i край но­са, i в ро­тi язи­ком ви­ли­же, то тут ди­ти­на, не вмi­ючи обо­ро­ни­ти­ся вiд цу­це­ня­ти, ще й дуж­че за­го­ло­сить, ду­ма­ючи, що хто-не­будь при­бi­жить йо­го обо­ро­ни­ти i обi­тер­ти… Так що ж бо!
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Приклад 3:
щоб ме­нi очi по­ви­ла­зи­ли, щоб ме­нi ру­ки i йо­ги по­кор­чи­ло, щоб ме­нi тряс­ця, щоб на моїй тва­рi сi­ло сiм­сот пiст­ря­чок та бо­ля­чок, – та й уся­ки­ми вiдьомськи­ми прок­ли­нан­ня­ми ста­ла прок­ли­на­тись, – ко­ли, ка­же, не зроб­лю так, що ти з Оле­ною завт­ра у вут­ре­нi об­вiн­чаєшся; тiльки слу­хай ме­не: ад­же ти ме­не доб­ре знаєш? Як-таки сьому па­ни­че­вi i не зна­ти ко­но­топської вiдьми, Яв­до­хи Зу­би­хи (бо се во­на бу­ла), ко­ли во­на йо­му раз язи­чок пiд­нi­ма­ла, уд­ру­ге ос­ту­ду знi­ма­ла; так вже да­ла­ся во­на йо­му зна­тись.
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”