вуйко

Приклад 1:
— маніпуляції, що їх лише дурбаси й істоти з виїденим серцем називали якоюсь там контрабандою, з чого, не від речі сказати, користала не тільки баба Тася, а й щонайменше третина Хусту, — а баба Поліцарка нарікала (чи це крізь напівпрочинені Двері до батьківського кабінету, що раптом виплив з глибин Онуферкової пам’яті, вуйко Адріян нарікав батькові на свою одиначку Зірку, що одружилася з ненависним, пихатим чужинцем, забувши остаточно, чия вона дочка, і це тихе вуйкове нарікання в Онуферковому вусі перетворилося на гучне нарікання баби Поліцарки?) на свою дочку, котру, вона, баба Поліцарка, дарма що й, бабі, невдовзі доходила вісімдесятка (в їхньму роді всі довго Жили й до самої смерти мали ясну голову на відміну від інших, що з надміру ліні й зайвих достатків вже на сороківці дитиніють), ще тиждень тому прилюдно дубасила поліном, аби її ледаче чадо, — могутньою статурою викапана баба Поліцарка, — дочка, яка нівроку мала дорослих дітей, — не швендяла на зальоти, мавши живого чоловіка, нехай і якого там непутящого зайду, котрого знову десь на кілька місяців понесло світ-заочі, чоловіка, якого баба Поліцарка не злюбила тієї ж миті, як його побачила, чи, властиво, ще тоді, як дочка заповіла, мовляв, вона надибала собі сама судженого, — оскільки баба наперед знала (і на це не потребувалося особливої прозорливости: каплоухого хоч родзинками годуй, однак буде каплоухий): з такого шлюбу не вийде великого хосену, єдина втіха, що бодай онуки жили в неї і вона їх уже по-людському виховувала, — але якщо вже дочка такий скарб усупереч бабиній волі сама собі нашукала, то мусіла його й триматися, не вибрикуючи на всі боки (дякувати Богові, жили не в лісі, а серед людей), і тут баба не вагалася серед глупої ночі підняти на ноги півміста, лупцюючи привселюдно власну кров, аби вона не псіла й не збочувала з праведного шляху, точнісінько так, як баба Поліцарка уперіщила поліном, мало не відбивши йому нирки, — Ковжуна, коли він (не інакше, як з навіювань лукавого, що в такі вирішальні хвилини особливо чигає на душу, оскільки ані раніше, ані пізніше, — щоправда, ні раніше, ні пізніше Ковжунові й не уділювано такої ласки, — його не судомила гординя, він навіть не припускав, аби на щось подібне він був здібний, а воно, виявляється, лежало в ньому, а він про те й не здогадувався, хоч то й сталося на радощах, що його, Онуферка, який нічим цього не заслужив, отак негадано торкнулася Божа благодать, — чи це завжди, коли людині дається найвище, — а втім, що вже казати про людину, коли й янголові, найліпшому, найсвітлішому надмір Божої уваги виявився над силу?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”