Приклад 1:
ідею ґвалтовного світовдосконалення, котрої він по-справжньому й не розуміє, оскільки його мозок не рефлективний, що втискує навколишній хаос нехай у завузькі, але принаймні осмислені схеми-шабатурки з комунікативними клаптями свідомости, а вегетативний, де гармонійно співіснують, безперешкодно мандруючи з однієї площини свідомости до іншої, динозаври з двигунами внутрішнього згоряння й дитячими пищавками, і тому всі її, Маринині, аргументи й відскакують горохом об Гнатову якусь дуже своєрідну інтелектуальну сонливість чи навіть тупість, хоча ця тупість не подібна до звичайної тупости, бож Гнат у багато чому на диво чутливий і далеко не бевзь, байдуже що він часом своєю печерною алогічністю доводить її, Марину, до шалу, як тоді в Турню, коли вона, щоб не вчепитися Гнатові у його соняшникового кольору чуприну, або ще гірше, — щоб з горя й люті не вибухнути плачем на всю околицю, облишила на швидку руч зімпровізовану вечерю з білого хліба, сиру вина й садовини і прожогом, нікому нічого не пояснюючи, лише відмахнувшися, аби за нею не побіг Мирон, вискочила з кемпінґу на польову дорогу і, вже не стримуючи сліз, осліпши й оглухши від душевного болю, мчала доти, доки, перечепившися об пеньок чи вузлувате коріння, впала й, падаючи, вхопилася за стовбур одного з осокорів, що, як це вона, Марина, лише тепер помітила, росли над низинною, повільною річкою, куди вона, Марина, мало не шубовснула. Звісно, вона, Марина, не збиралася ані топитися з нерозділено- го кохання, ані якось інакше вкорочувати собі віку, хоча тоді вона вперше звідала стану цілковитої байдужости й непричетности до того, чи вона, Марина, далі житиме чи ні, наче в ній зупинився потік енерґії, і вона, Марина, перестала існувати, хоча її тіло рухалося, виконувало функції і ще не розпалося на складові частини.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
